Шлях королів. Брендон Сандерсон
фальшивими йменнями, то й він відповість тим же.
– А сам ти, Темпо? – огризнувся Хамло. – Ми не можемо просто собі просторікувати, коли йдеться про…
– Панове, – втрутився Мислитель. Він кивнув у бік Ішикка, який усе ще посьорбував юшку. Усі троє перейшли на іншу мову й продовжили суперечку.
Ішикк слухав у піввуха, намагаючись визначити, якою мовою вони говорили. Він ніколи не мав хисту до інших мов. А навіщо вони йому? Ані ловити, ані продавати рибу це не допомагало.
Він і справді шукав того чоловіка. Чимало попоходив, побував багато де по всьому Чистозеру. Це була одна з причин, чому він не хотів, щоб Маїб його впіймала. Йому довелося б осісти, а це погано позначилося б на улові. Принаймні особливо рідкісних риб.
Він не завдавав собі клопоту цікавитися, навіщо їм здався цей Гойд, хто би він не був. Чужинці завжди шукали щось, чого не могли мати. Ішикк відкинувся назад, бовтаючи у воді пальцями ніг. Ах, яке чудове відчуття! Зрештою вони скінчили свою суперечку. Дали йому ще деякі інструкції, вручили капшук зі сферами й ступили у воду.
Як і більшість чужинців, вони були взуті в чоботи з грубої шкіри, що сягали колін. Бризкаючи водою, трійця пішла до виходу. Ішикк подався за ними, махнувши рукою Маїб і прихопивши свої відра. Він збирався повернутися пізніше, щоби повечеряти.
«А може, варто дозволити їй упіймати мене, – подумав він, знову вийшовши під промені сонця й полегшено зітхнувши. – Ну Ралік свідок, що я старію. Може, й непогано було би розслабитися».
Його чужинці чалапали вглиб Чистозера. Буркотун ішов останнім. Він здавався дуже невдоволеним.
– Гей, Волоцюго, ти де? Що за дурні пошуки… – а тоді додав рідною мовою: – Алаванта камалу кайяна.
І почалапав услід за товаришами.
– Що стосується «дурних», то тут твоя правда, – сказав Ішикк, усміхаючись, а тоді звернув у потрібний йому бік і подався перевіряти верші.
I-2. Нан Балат
Нану Балату подобалося вбивати.
Не людей. Їх – ні. А от тварин – тих він міг убивати.
Особливо маленьких. Він і сам не знав, чого йому від цього кращало, просто так він почувався.
Він сидів на веранді свого особняка, по одній висмикуючи ніжки невеликого краба. Відривати їх було приємно: спочатку легенько тягнув за кінцівку, й істота заклякала. Тоді шарпав сильніше, і вона починала корчитися. Зв’язка натягувалася і, не витримуючи, рвалася з коротким тріском. Краб продовжував сіпатися, а Нан Балат піднімав ніжку вгору, стискаючи тварючку двома пальцями іншої руки.
Хлопець удоволено зітхав: висмикуючи ніжку, він заспокоювався, і болі в його тілі відступали. Тоді кидав її через плече та брався до нової.
Балат не любив розмов про цю свою звичку. Навіть з Ейлітою цього не обговорював. Так йому хотілося – і на тому край. Кожен сам шукає, як не з’їхати з глузду.
Покінчивши з ніжками, він підвівся, спираючись на ціпок, і, виглянувши надвір, окинув поглядом сади Даварів – кам’яні стіни, увиті різними видами ліан. Вони були гарними, хоча по-справжньому їхню красу цінувала лише Шаллан.