Шлях королів. Брендон Сандерсон
схопив нею вуздечку. «Буря на твою голову, – подумав він. – Дай моєму батькові спокій».
– Чому б нам не поговорити про полювання? – запропонував Ренарін. Як і зазвичай, молодший Холін тримався в сідлі позірно прямо, сховавши очі за скельцями окулярів – ну просто взірець пристойності та статечності. – Хіба воно тебе не хвилює?
– От іще! – відказав старший брат. – Мені завжди здавалося, що полювання й близько не таке цікаве заняття, як усі щоразу обіцяють. Плювати, наскільки великого звіра цькують, – зрештою це всього лише бійня.
От дуель – вона й справді захоплює. І що то за відчуття, коли, стискаючи в руці Сколкозбройця, ти повертаєшся обличчям до якогось підступного, майстерного, обережного супротивника! Чоловік проти чоловіка, сила проти сили, інтелект проти інтелекту. Лóви якоїсь там безсловесної тварини годі з цим навіть порівнювати.
– Може, тобі варто було запросити Джаналу? – запитав Ренарін.
– Вона б не прийшла, – відказав Адолін. – Тільки не після того, як… Ну, ти розумієш. Учора Рілла дуже розходилася. Краще було просто піти.
– Ти й справді мав би повестися з нею мудріше, – мовив Ренарін, і в його голосі почулося несхвалення.
Замість відповіді Адолін промимрив щось ухильне. Він був не винен, що його стосунки нерідко вигасали, ледь устигнувши зав’язатися. Тобто, щиро кажучи, цього разу то й справді була його провина. Але зазвичай бувало навпаки. Просто тут так вийшло.
Король почав на щось скаржитись. Але брати відстали, й Адолін не чув, про що саме йшлося.
– Давай під’їдемо ближче, – сказав він, підганяючи коня.
Ренарін закотив очі, але поїхав услід.
«Об’єднай їх», – прошепотів голос у голові Далінара. Він ніяк не міг спекатися цих слів. Вони гризли його весь час, поки він риссю гнав Баского по скелястому, всіяному валунами плато на Розколотих рівнинах.
– Чи не мали б ми вже бути на місці? – запитав король.
– Ми все ще за два чи три плато від місця полювання, Ваша Величносте, – з відсутнім виглядом проказав Далінар. – Дотримуючись належних у таких випадках правил, гадаю, ми доберемося за годину. Якби поблизу була командна висота, ми б напевно побачили з неї шатро…
– Командна висота? А той стрімчак попереду не підійде?
– Гадаю, цілком, – відказав Далінар, оглядаючи схожу на вежу скелю. – Можна послати розвідників, щоби перевірили.
– Розвідників? Іще чого! Мені треба розім’ятися. Закладаюся на п’ять повновагих броамів, що опинюся на вершині раніше за тебе.
І з цими словами та під гуркіт копит король щодуху поскакав геть, залишаючи позад себе ошелешений почет зі світлооких, слуг та охоронців.
– А щоб тобі буря! – вилаявся Далінар, пришпорюючи коня. – Адоліне, залишаєшся за старшого! Про всяк випадок перевірте наступне плато.
Його син, трохи відставши, рвучко кивнув. І Далінар галопом поскакав навздогін королю – постаті в золотому обладунку й довгому синьому плащі. Копита лунко стукотіли по