В’язні зеленої дачі. Володимир Лис

      Частина перша. Минулія

      Того дня Юрій Середа, випускник економічного факультету, дізнався, що має отримати направлення в якесь провінційне містечко Вербівськ. Коли йому конфіденційно (тільки тобі, Юрчику) повідомила про це секретарка їхнього декана Маринка, він на хвилю остовпів, а потім спитав, де ж отой Вербівськ.

      – Не знаю, десь у сусідній області, – відповіла Маринка. – Вас чотирьох направляють у цю область, а на тебе ще й замовлення з Вербівська є.

      – На мене?

      – Ага.

      «А як же наукова робота? – подумав Юрко. – Як же аспірантура? І чому замовлення саме на мене? Тут щось не те…»

      Але бажання ввірватися до декана зникло, щойно хлопець відчинив двері й почув знайомий густий бас. Господар кабінету саме дорікав комусь по телефону за невиконану обіцянку.

      – Вам чого, Середо? – спитав декан, одірвавшись на хвилю від слухавки.

      – Вибачте, нічого, – промимрив Юрко і зачинив двері.

      У його збаламученій голові несподівано закрутився цілий вихор думок. До офіційного розподілу ще є час. Хоч і небагато. Можна щось зробити, але що? Вмовляти декана? Неодмінно ж спитає, як дізнався. Можна принести фіктивну довідку. Про хворобу або чиєсь бажання бачити десь там, на роботі, саме його. Авжеж, можна. Це не проблема – її дістати. Але тоді в університеті не залишать. Підводити Маринку не хочеться, вона й так багато всякого для нього робила. Стоп, Маринка… Маринка…

      У голові щось неспинно крутилося, тепер уже з шаленою швидкістю. Юрко опустився на стілець. І відчув, як його щоки заливає густа фарба. Йому враз здалося, що безглузда фраза «позалицятися до Маринки» б’є по тих розпашілих щоках. Він квапливо підвів голову. Маринка дивилася на нього здивовано і трохи злякано.

      – Тобі погано, Юрчику? – спитала вона турботливо.

      Юрко промукав у відповідь «Н-ні» й поспішно відвів погляд. Вперся ним у вазони на підвіконні – і погляд завис на колючках великого кактуса, що наче нахабно відштовхував фуксію, каланхое і ще якусь скарлючену химерну рослину, назви якої Юрко не знав. Зрештою він знову зиркнув на Маринку, що тепер читала якийсь папірець, тихенько зітхнув і підвівся.

      – Ти вже йдеш, Юрчику?

      Він оглянувся. Маринка дивилась… Боже, як вона дивилась! А очі в неї, здавалося, усе більшали – світло-сірі з дивним переливом, втопитися можна.

      – Усе буде добре, Юрчику.

      – Авжеж, буде…

      Середа плентався коридором, а в скронях хтось голосно стукав молоточком: «А ти можеш бути підляком». Він спробував уявити це речення зі знаком питання. І побачив перед собою доладну Маринчину фігурку. Є в неї хлопець чи й наречений? Напевне, є. У такої дівчини мусить бути. То й що?

      Він вичовгав не своїми ногами на вулицю і тим самим поглядом наткнувся на телефон-автомат. Утиснувся в незграбну жовту будку, притулився до прохолодної стінки. Двокопієчна монета теж знайшлася в кишені. Та й номер деканату він, виявляється, пам’ятав. Пальці дерев’яніли, а він уперто набирав той номер. Хоч би вона кудись вибігла… Але Маринка нікуди не поділася. І навіть не дуже здивувалася, що він її отак просто зараз запрошує на каву. Тільки тихенько попросила зачекати – Йосип Андрійович ось-ось має піти з деканату.

      «Вона гадає, що це просто знак вдячності за інформацію про Вербівськ, – подумав Юрій, кладучи слухавку. – Авжеж, так воно і є… Але як же не хочеться покидати це місто».

      Він ішов вулицею і розумів, що таки любить Львів. І ці кам’яні стіни, і цю бозна-коли вимощену бруківку, вузьку вулицю без жодного деревця, натовп, що зібрався довкола якихось молодиків, котрі завзято дискутують. Он і кілька хлопців з їхнього факультету. Підійти й собі погомоніти? Ні, він же йде з Маринкою на каву.

      І тут він відчув, як на плечі звалюється неймовірна втома. Наче хтось зсуває будинки, роблячи вулицю ще тіснішою. Як же він питиме каву й балакатиме з Маринкою? Мусить жартувати й залицятися… Абсурдна задумка, та й не для нього. А ось і кав’ярня. Якщо вже запросив – має зайти. Він прилаштувався до хвоста черги за двома розмальованими дівчатами.

      «Теж львівські наречені», – зринула несподівано думка, яка здалася йому смішною.

      Це його порадувало – кумедність думки; але дівчата зовсім поруч, від них пахтить парфумами, їхні плащі шурхотять, а обличчя кличуть саме його молодим звабливим здоров’ям. І ці юні кобилки менше ніж за півкроку…

      «Хоч би Маринка швидше прийшла», – подумав Середа.

      Юрко згадав, що не сказав Маринці, куди ж він іде на каву. Усе вийшло якось ніби само собою. Він завжди ходив сюди кавувати – з однокурсниками чи однокурсницями, то й сьогодні пішов, – але ж вона могла й не здогадатися, куди саме.

      – Я зараз повернуся, – сказав Юрій до лисого чоловіка, який зайняв за ним чергу, і побіг до інституту.

      На факультет він майже влетів, але Маринки у приймальні вже не було. Середа сів на її місце і голосно зареготав.

      Середнього