За п’ять кроків до кохання. Рейчел Липпинкотт
or by any means, electronic or mechanical, including photocopying, recording or by any information storage and retrieval system, without permission in writing from the Publisher
Перекладено за виданням:
Lippincott R. Five Feet Apart: A Novel / Rachael Lippincott, Mikki Daughtry, Tobias Iaconis. – New York: Simon & Schuster Books For Young Readers, 2018. – 288 p.
Присвячується Елісон.
Цю книгу і кінофільм ми присвячуємо всім пацієнтам, родинам, медичному персоналу та близьким, які щодня мужньо ведуть боротьбу з кістозним фіброзом. Сподіваємося, що історія Стелли й Вілла допоможе поширити відомості про цю хворобу, а одного дня і принести зцілення.
Розділ 1
Стелла
Я простежую контур сестриного малюнка – моря квітів у формі легень. З усіх країв здвоєних овалів вириваються пелюстки ніжно-рожевих, глибоко-білих і вересово-блакитних барв, але кожній властива якась унікальність, живість, що, здається, не зів’яне ніколи. Декотрі з квіток ще не розпустились, і я відчуваю обіцянку життя, яке лише чекає, аби вивільнитися з крихітних бруньок під тиском мого пальця. Ці – мої улюблені.
Я частенько питаю себе, як це – мати такі здорові легені. Такі живі. Глибоко вдихаю, відчуваючи, як повітря торує собі шлях до мого тіла і назад.
Ковзнувши по останній пелюстці останньої квітки, моя рука повисає, пальці тягнуться зоряним тлом – кожну цятку світла Еббі вималювала окремо, намагаючись зобразити нескінченність. Прибравши руку, я відкашлююсь і нахиляюсь узяти з ліжка наше спільне фото. З-під товстих вовняних шарфів визирають однакові усмішки, а святкові вогні в парку далі вулицею блимають над головами, зовсім як зорі на її малюнку.
Є в цьому щось чарівне. М’яке світло паркових ліхтарів, білий сніг, налиплий до гілок дерев, тихий спокій в усьому. Торік задля цього фото ми ледь не відморозили собі зади, але така була наша традиція. Ми з Еббі сміливо долали холод, щоб разом побачити святкові вогні.
Це фото завжди нагадує мені те відчуття. Відчуття, що ми з сестрою вирушаємо назустріч пригодам, лише вдвох, і цілий світ відкривається перед нами, мов розгорнута книга.
Беру канцелярську кнопку й вішаю світлину поряд із малюнком, а тоді сідаю на ліжко й дістаю з тумбочки свій кишеньковий записник і олівець. Опускаю очі в довгий список завдань, складений для себе сьогодні вранці, від пункту 1 «Скласти список завдань», уже перекресленого приємною рискою, й аж до пункту 22 «Поміркувати про життя після смерті».
Пункт 22 був, мабуть, трохи амбіційним як для вечора п’ятниці, та принаймні зараз я можу викреслити пункт 17 «Прикрасити стіни». Оглядаю колись сувору кімнату, яку більшу частину ранку перетворювала на свою, вже вкотре. Тепер вона обвішана художніми творами, що їх роками дарувала мені Еббі, і часточки кольору й життя на білих клінічних стінах впадають в око. Кожен твір – результат чергового перебування в лікарні.
Ось я під крапельницею з голкою в руці, а з пакета з рідиною розлітаються метелики різних форм, кольорів і розмірів. Ось я з носовою трубкою, чий шнур скручений у символ нескінченності. Ось я з інгалятором, звідки виривається пара, утворюючи туманний німб. А ось найніжніший малюнок – побляклий вихор зірок, який вона намалювала в мій найперший приїзд сюди.
Він не такий відшліфований, як її останні твори, але чомусь за це я люблю його більше.
А просто під усією цією живістю… лежить моя купа медичного обладнання поряд із незугарним лікарняним стільцем, оббитим зеленою штучною шкірою, – стандартне меблювання кожної палати тут, у Сент-Ґрейс. Тривожно дивлюся на порожню стійку крапельниці, знаючи, що перший з багатьох курсів антибіотиків на найближчий місяць почнеться рівно за годину і дев’ять хвилин. Щастить же мені.
– Сюди! – гукає голос просто під моїми дверима.
Підводжу очі – двері повільно, зі скрипом прочиняються, і в маленькій шпарині з’являються два обличчя. Каміла і Мія відвідували мене тут мільйон разів за останні десять років, а все не можуть потрапити з вестибюля до моєї палати, не розпитавши всіх у будівлі, куди йти.
– Помилилися кімнатою, – кажу я, всміхаючись, а в них на обличчях проступає вираз щирого полегшення.
Мія сміється й відчиняє двері до кінця.
– Якщо чесно, цілком могли. Це місце й досі – такий лабіринт, страшне.
– То ви раді? – кажу я й підстрибую обійняти їх обох.
Каміла відсторонюється, щоб роздивитись мене, й надуває губи. Її темно-русяве волосся практично розсипається вздовж тіла.
– Друга поспіль поїздка без тебе.
Це так. Уже не вперше кістозний фіброз не дає мені вирушити з класом чи то в подорож, чи на сонячні канікули, чи то на шкільну подію. Приблизно сімдесят відсотків часу моє життя йде цілком звичайним чином. Я ходжу до школи, тусуюся з Камілою й Мією, працюю над моїм застосунком. Лише роблю це все з недорозвиненими легенями. Але решту тридцять відсотків часу моїм життям керує КФ. Тобто, коли треба повернутися до лікарні підтягнути здоров’я, я пропускаю такі заходи, як поїздка з класом до музею мистецтв чи, як-от зараз, наша шкільна