Темна вежа. Стивен Кинг
від задоволення. Насправді він і був задоволений. Але також і голодний, такий голодний.
– Можливо, тебе цікавить, як я знайшов тебе в цьому бункері, який, по ідеї, мав би бути захищеним від усіх, – вів далі Волтер. – Правду кажучи, я допомагав будувати це місце. Роланд би сказав, що це було за давніх-давен.
Знову те «правду кажучи», очевидне, як підморгування.
Пістолет лежав у лівій кишені його парки. Із правої він витяг пристрій завбільшки з пачку сигарет, підняв сріблясту антену і натиснув кнопку. У підлозі нечутно від’їхав убік квадрат сірих кахлів, під яким відкрилися сходи. Мордред кивнув. Волтер (чи то пак Рендал Флеґґ, якщо він так себе нині називав) буквально виріс із-під землі. Спритний фокус, але ж хто, як не він, колись служив придворним чарівником у Роландового батька Стівена в Ґілеаді? Під ім’ям Мартена. Людиною з багатьма обличчями й багатьма спритними фокусами в рукаві був Волтер О’Дим, але свій розум він, схоже, переоцінював. Навіть наполовину він не був такий розумний, яким себе вважав. Бо Мордред уже здобув те, що шукав у його голові, – інформацію про те, як Роланд і його друзі вибралися звідти. Йому навіть не довелося витягати її зі сховку в свідомості Волтера; все, що було потрібно, – простежити зворотний шлях цього йолопа.
Але спершу…
Волтерова усмішка трохи зблякла.
– Ви щось сказали, володарю? Мені здалося, що десь у надрах свого розуму я почув звук вашого голосу.
Немовля похитало головою. А чи є на світі той, хто не повірить немовляті? Хіба ж їхні личка – не втілення простодушності й невинності?
– Я б узяв тебе з собою, і разом ми вирушили б слідом за ними, якби ти погодився, – сказав Волтер. – З нас би вийшла чудова команда! Вони пішли в Край Грому до Девар-Тої, звільняти Руйначів. Я вже поклявся, що перестріну твого батька – твого Білого Батька – і його ка-тет, якщо вони насміляться поткнутися далі, і своєї обіцянки дотримаю. Адже, слухай мене, Мордреде, стрілець Роланд Дескейн на кожному повороті виступав проти мене, і більше я цього не терпітиму. Більше ні! Чуєш мене? – Від люті він підвищив голос.
Мордред невинно кивнув, округливши свої гарненькі оченята так, що це можна було сприйняти як страх, зачарування (чи те й те водночас). Безперечно, Волтер О’Дим пишався собою понад усяку міру, і питання тепер було тільки в тому, коли його схопити – зараз чи потім? Мордред хотів їстоньки, але вирішив, що трохи ще потерпить. Було щось напрочуд принадне у тому, щоб споглядати, як цей дурень гаптує останні миті свого життя, навіть про це не підозрюючи.
І знову Мордред накреслив у повітрі знак запитання.
Останні сліди усмішки злетіли з Волтерового обличчя.
– Чого я насправді хочу? Про це ти питаєш?
Мордред кивнув: так.
– Якщо хочеш правду, то мене цікавить зовсім не Темна вежа. Роланд – от хто не йде мені з думки й завжди мене супроводжує в душі. Я хочу бачити його мертвим. – Волтер уже не всміхався, його тон був жорстким і безапеляційним. – За всі ті довгі піщані ліги, що він переслідував