Земля. Кобилянська Ольга
до них. Бідні панни з жалю постарілися й посивіли, та й сидять і донині. А старий, – додав злобно Онуфрій, – старий, Боже, прости мені гріхи мої (тут ударив себе долонею кілька разів по губах), не гадає вже про ніщо, як лиш се, аби якнайбільше гроша збити. Так, як би його ще доста не мав!
– Не має він його там багато, Онуфрію! – докинув Івоніка.
– Ет, не має! Коби я стільки мав та й ви, але біда, що не маєм! – відповів Онуфрій. – Він собі тепер лиш тим голову б’є. Оноді їду з паном на фірі, а він іде. Біла борода спадає йому по грудях, а сам згорбився майже удвоє, бо він, бідний, уже старенький. Йому більше як сімдесят. Вже в нашім селі він більше як сорок літ. Іде, а як побачив нас, уклонився. Пан зліз з брички, подав руку, вклонився та й каже:
«Як ся маєте, панотчику?»
«Зле, зле! – відповів він журливо. – Люди не вмирають!»
«Ади! – гадаю собі, – диви, який старий мудрий! Хоче, аби ми вмирали. Гроші за похорон брав би, не має їх досить! Правда, вона п’є, дома сидять чотири дівці, але тому маємо ми вмирати?»
– На те він і панотець, аби нас хоронив, а за похорон гроші брав! – обізвався Івоніка. – Хоронив сорок років, чому би йому сього й тепер не робити? Інші те саме роблять! Дурно не зроблять!
– Раз приповідав, що світ закінчиться! – обізвався знов Онуфрій. – Як закінчиться, то нащо гроші збивати? На тамтім світі Бог святий самий уже нас погодує!
– Що ви таке говорите, бадіко Онуфрію! – кликнув Івоніка, що понад усе любив справедливість і правду, й тим-то йому оповідання Онуфрія ніяк не западали в душу.
– Вже як я кажу, то можете вірити! – кликнув Онуфрій з притиском і вдарив себе сухим кулаком у груди, що аж у них щось відізвалося. – Я кажу правду. Раз оповідав людям при одній клаці56 в себе, аби давали більше на службу Божу, бо настане кінець світу. Ви сього не чули, бадіко Івоне? Ну, врешті, як ви не чули, то й не диво. Ви так рідко заходите в село або на Гоппляц, що не знаєте нічого. Все лиш пильнуєте вашого бурдея та того, що коло нього діється. Ви виділи, може, нового професора?57 Говорили з ним? – випитував дальше Івоніку.
– Ні.
– Ну, так знов не знаєте нічого! Він так п’є, що може собі з попадею руку подати! Він не є делікатний пан. Як уп’ється, береться зараз із мужиками за шию. То так не має бути. Я був в Італії, і я того не бачив. Наші люди жалують за попереднім, та й хотіли би, аби він назад вернув, але він, мабуть, не верне вже. Пан каже, що ми ліпшого не варті, як оцього, коли не знали тамтого шанувати. Що коли нам доброго вчителя і доброго панотця потрібно, то нам потрібно й доброго бука!
Всі три розсміялися весело на оці слова, а Онуфрій говорив далі:
– Може, пан і правду каже! Бог його знає! Але я вже мушу йти. Не журися, Михайлику, що Маріценка віддається! – звернувся до хлопця, поморгуючи весело очима. – Дивися лише, аби вернув назад додому, так, як я, із медальйоном, тоді погуляю і поухкаю на твоїм весіллі, хоч який я старий. А як будеш уже при війську й пізнаєш там якого доброго хлопця, що ще щось і має, то скажи йому, що в Онуфрія
Клака – толока, спільна робота та частування.
Професор – учитель.