Обре, сховайся добре!. Костянтин Когтянц
й другого мерина, на якому їздив Дем’ян-небіжчик. І гроші. І зброю. І – невідомо звідки – паляницю досить свіжого хліба.
І сплячу дівчину.
Драгон засідлав коней, перекинув нещасну через сідло коня Дем’янового. Щось випало. Козак підняв кинджал.
«Ота песиголовиця, мабуть, про нього говорила».
Кинджал був схожий на шпагу Боярина тільки формою клинка, але чомусь Кирин не сумнівався: їх робив один майстер.
– Де ж шукати твого… і, до речі, хто він тобі?
Питання було, як кажуть філозопи, риторичне, але раптом козак здригнувся, неначе його хтось ударив.
Він знову потрапив у безвихідне становище.
Покинути безпорадну на поталу песиголовцям і, можливо, комусь ще страшнішому він просто не зможе. Не так вихований, та й, попри всі криваві роки, щось у нього залишилося від того молодого купця, який погодився взяти з собою та передати «братові» склянку – бо так попросила якась жінка. Знав би, щό в тій склянці!
А зараз ця нещасна дівчина висла в нього на шиї, як каменюка.
І не в тому річ, що не знати, що та як пояснювати першому ж старшині, який трапиться на дорозі.
А річ у тім, що єдиний шлях, який Кирин вважав безпечним – шлях на Низ, за пороги, – відтепер закрито. Немає у Драгона свого зимівника – тільки місце в Уманському курені.
А в Січ Запорозьку жодна жінка ще не ступила.
І «вносити» теж не дозволять.
Розділ III
Страхопуд
Світло від вогнища можна було побачити хіба що з небес – бо, по-перше, воно ледве жевріло, а по-друге, жевріло в ямі.
Ще місяців зо два тому козак Уманського куреня Кирин Драгон сказав би, що цього більш ніж досить, але тепер він упіймав себе на бажанні не виходити з-під дерев: чи, бува, не кружляє в небі хтось на помелі чи… як отой арабський купець казав – на килимі?
Бо він бачив ще й не таке.
Отож, вечеряючи смаженою на рожні рибою (гачок та моток шовку завжди носив із собою – батьківська ще наука, скільки разів виручала, хоча й коштує шовк дорого, та життя дорожче – дякую, батьку, не забуду до скону), він сушив собі голову: що ж робити? І єдиний вихід, що спадав на думку, козакові не подобався.
У недавній сутичці його було двічі поранено, і хоча відьма чарами загоїла рани, проте будь-який новий ворог уклав би його на місці – слабкий став запорожець, як кошеня. (Він звідкілясь знав, що чаклунка використала його ж власну життєву силу, та й не перші були ці рани в його житті, не міг він просто на травах так швидко одужати, але й слабкості такої після не таких уже й тяжких ран не мало би бути – одно явно з іншим пов’язане).
Сила ж могла знадобитися будь-якої миті, бо на козака полювали. Полювали песиголовці, можливо, навіть дві різні зграї песиголовців, полювали чаклуни – адже до загибелі Брацлавського полку доклали рук два ворожих ворожбити (власне, три – проте третього Боян убив), і слід було гадати, що вони вже щось та про нього знають.
Нарешті, Кирин був певен, що його досі розшукують люди Молдовського господаря, до замаху на якого козак був причетний сім років тому.
І не те лише важить, що Лупу –