Добрий ангел смерті. Андрей Курков
та від недавньої яскравості сонця очі мої не змогли гостріше вгледітись у стан піску. Я присів навпочіпки. Подивився на свої ноги і з цієї невеликої відстані побачив, як осипаються біля ніг малесенькі барханчики. Вітер тут, здається, був ні до чого, просто кожен мій крок змушував пісок рухатися, вдавлюватися, обсипатися в мої сліди-ямки.
Але вітер посилювався, на морі збирався шторм. Не знаючи, чого більше боятися – самого шторму чи вітру, що цей шторм піднімає, я вирішив відійти подалі вглиб і вже там влаштуватися на ніч. Пройшов метрів вісімсот, знайшов у піску невелику улоговинку, немов напівзасипаний слід якогось гіганта. Побачив, що вітер пролітає над цим місцем, не торкаючись до піску. Мені здалося, що вітер із кожним своїм поривом робиться все холоднішим, і тому, влаштовуючись на нічліг, я просто забрався всередину намету, як у спальний мішок. Усі речі теж затягнув під брезент і тільки голову висунув, лежачи на спині. Дивився в небо, але зірок не бачив. Узагалі нічого не бачив. Там, де зовсім недавно синіло небо, тепер нічого не було.
Вітер шумів рівно, іноді раптом прискорюючись і переходячи в шиплячий свист. Я відчув занепокоєння. Вітер приносив звуки моря, ці звуки долітали обривками, але з кожним таким обривком у мені виникав страх і здавалося, що пісок під моїм наметом-спальником починає погойдуватися, хитатися. Тіло згадало шторм, який я пережив на плавучому рибзаводі. Я перекинувся на живіт і вліз глибше під брезент намету. Ліворуч від мене лежав рюкзак, праворуч – каністра з водою.
Я не знав, що брезент має звукопоглинальні якості. Як тільки я заліз у намет – вітер майже затих, а темрява й тепло заспокоїли тіло. Я закинув руку на рюкзак, який лежав поруч. Долоня пройшлася по його боці й знайшла рівне і м’яке місце. І залишилася там. Я і задрімав. Але дрімати мені довелося недовго – вже хвилин через двадцять посилився вітер, засвистів наді мною і кинув на брезент жменю піску. Я здригнувся. І знову відчув страх. Мені стало зрозуміло, як цей намет опинився під купою піску. Але залишалось невідомо – куди подівся її колишній власник. Може, кинув його під три чорти, втомившись боротися з піском. Кинув і пішов кудись. Може, його помітили з моря рибалки та забрали?
А вітер, якому й діла не було до моїх роздумів, знову ляснув невидимим вітрилом, і від цього удару нова хвиля піску ринула на намет. Я висунув із-під брезенту голову, потім вибрався повністю й подивився навколо. Було не так уже й темно. Я потряс верхній брезент, скинув із нього пісок. Його там виявилося зовсім небагато, просто коли лежиш, чутко вслухаючись у те, що відбувається, всім тілом, будь-який звук, будь-який рух проходять через тебе, як через підсилювач.
Побачивши, що від вітру більше шуму, ніж небезпеки, я трохи заспокоївся і знову заліз у намет.
Знову мене потягнуло в дрімоту. Я знову обійняв рюкзак і заснув під неритмічний шум вітру.
Години через дві мене розбудив якийсь тягар. На моїй спині, поверх брезенту, який укривав мене, щось лежало. Переляк скував мене, і, поки сон відходив, я лежав нерухомо.
Потім