Олександр Довженко. Т. М. Панасенко
продовжує плідну й насичену роботу художника, але все більше й більше придивляється до кіномистецтва. Протягом 1924—1926 років співпрацює з Всеукраїнським фотокіноуправлінням (ВУФКУ), а також створює рекламні кіноплакати, в яких уже виявлялись перші елементи екранної драматургії, режисури, принципи монтажу, сюжетобудування, композиції («Трипільська трагедія», «Синій пакет», «Боротьба велетнів»). Пізніше за цим же принципом він малював кіноплакати й до власних фільмів («Звенигора», «Арсенал»), у яких виразно розкрилось відчуття принципів кіномислення, екранної динаміки. Серед творчої
молоді того часу все частіше виникали суперечки про кіно, «про його місце в системі мистецтв, про українську національну форму в кіно, про те, що розвиток української культури далі неможливий без розвитку кінематографа». Кінематограф уже тоді приваблював його своєю синтетичністю, масовістю, дохідливістю сприйняття. О. Довженка все частіше можна було бачити на громадських переглядах українських, а також зарубіжних фільмів. Він пильно прислухається до дискусій, сам починає брати в них участь, виступає і як перекладач титрів до «німого» кіно. «Я відчув інстинктом і збагнув розумом, що кіно і є той могутній засіб, через який я зможу в достатній мірі виявити себе як художник», – згадував митець.
Однак нове захоплення не заважає Олександру Довженку плідно працювати як художнику. Багато картин було зроблено олією й тушшю (на жаль, майже всі полотна загублено), він ілюстрував збірку Остапа Вишні «Літературні усмішки», створював обкладинку нового журналу «Всесвіт» і, звичайно ж, невтомно у кожному номері «Вістей ВУЦВК» відгукувався на події суспільного життя дотепними й гострими карикатурами. У 1925 році Довженко зробив першу спробу опанувати нове для нього мистецтво: як писав Микола Бажан, «Олександр Довженко тимчасово відклав пензля й олівця, взявши перо кіносценариста. Так народився новий кінематографіст». Олександр Петрович написав сценарій фільму для дітей, який відніс тодішньому редактору ВУФКУ Юрію Яновському[11]. І хоча сценарій Юрію Івановичу не зовсім сподобався і він поклав його на полицю, з Довженком він потоваришував. У 1926 році Яновський надрукував новелу «В листопаді», у якій розкрив образ Олександра Довженка: «З Берліна мій друг привіз спокійні манери великого міста і трошки сивини на скронях. Його замріяність не виходить за ці межі. І лише хвилинами незрозумілих вечорів його дух буйно розквітав. Мій друг думає образами і фарбами. Він не є художником, бо це слово означає безкінечну кількість образів. У мого друга один обрій – конкретне думання…».
Кіномистецтво. Перші кроки
Однієї червневої ночі 1926 року Олександр Петрович довго просидів у своїй майстерні, «…підбив підсумки свого невлаштованого <…> життя, вранці пішов з дому і більше не повертався». Він виїхав до Одеси і влаштувався на роботу на кінофабриці режисером з переконанням, що саме тут буде максимально корисним. Щоб зробити такий крок у невідоме, потрібна була воістину велика мужність