Панас Мирний. Леонід Ушкалов
вчити французьку мову, продовжує багато читати: Марко Вовчок, альманах «Хата» з творами Шевченка, Гребінки, Щоголева, Куліша, Ганни Барвінок та інших, «Преступление и наказание» Достоєвського… Особливе враження справили на нього оповідання Нечуя-Левицького «Бориславська ніч» і його ж таки повість «Дві московки». Уже бувши літньою людиною, у грудні 1904 p., Мирний признавався Нечуєві, що саме ці твори значною мірою й підказали йому життєву дорогу: «Наче хто бризнув цілющою водою на моє серце і занімив болячі виразки, що в йому нили! Наче ясне сонце, роздерши чорні хмари, виприснуло на волю і залило увесь світ своїм яскравим сяєвом, освічуючи непримітну серед людського життя стежечку і вказуючи мені на неї як на той шлях, яким треба простувати… І я пішов по тому шляху…» Отож, якщо вірити Мирному, він став писати прозу саме під впливом Нечуя-Левицького. Так чи ні, але одне з перших оповідань Мирного «Ганнуся», створене десь у 1869—1870 pp., має на собі виразні сліди Нечуєвої манери, особливо помітні в пейзажних замальовках. Ця манера дається взнаки і в пізніших творах Мирного: наприклад, думки Петра Телепня («Лихі люди») під час його мандрівки додому нагадують відповідні враження Марусі Музиківни із «Запорожців». Але в оповіданні «Ганнуся» є вже дещо й цілком мирнівське. Зокрема, бачимо тут інтерес письменника до складних натур, що стане прикметною рисою його зрілої прози. Очевидно, Сергій Єфремов мав рацію, коли стверджував: «Образ героїні цього оповідання з її нервовими переходами од сліз і смутку до божевільних веселощів, з її непорозумілими вихватками і витівками, з її неординарним поводженням, близьким до істерії, – це немовби перший нарис, підготовчий ескіз до далеко глибшої і консеквентно переведеної вдачі Христі в «Повії»». У цей час Мирний починає пробувати сили також у великих прозових жанрових формах. 27 лютого 1870 р. він нотує у своєму щоденнику: «Сьогодні задумав писати одну повістину. Главу вже накомпонував, що буде дальше – не знаю. Хочеться мені безталанную долю людськую вивести у ній, та не знаю, як то воно вдасться. У мене нетерплячий норов; мені коли б сьогодні почав, сьогодні й скінчив, а так це можна тільки накинути очерки одні, та цілу повість мені і не вдасться, мабуть, ніколи накомпонувати. Скільки вже в мене є початого, та не покінченого? Так і валяється до слушного часу, а коли-то той час прийде, хто його знає? Скоріш море діжде погоди, чим моя робота – кінця».
Приваблює Мирного і драматургія. 12 березня 1870 р. він нотує у щоденнику: «Чи не драма – моє діло, моя робота?.. Чи не вона мою душу так тягне до себе, моє серце заставляє пориватися?.. Всі думки мої збила умісто і виливає з їх дві форми життя людського…» І тут-таки подає штрихами два образи: старого чоловіка як утілення зла і юної дівчини – як утілення янгольської краси й чистоти. Не підлягає сумніву, що ця спроба написати драму була інспірована Шекспіром, адже за кілька днів перед тим Мирний із захватом читав геніального англійського драматурга: «Читаю Шекспіра. Що за сила слова, що за глибина думки? І це – поет