Визволення. Роман мілин. Джозеф Конрад
кормі.
– Щасливо! – гукнув Лінгард.
– Не забувай обіцянки! – крикнув ватажок. – Приїзди швидше! – гукав він дедалі дужче. – Приїзди швидше, щоб збулось те, що записано…
Бриг швидко рушив.
– Що? – не розуміючи, гукнув Лінгард. – Що написано?
Він прислухався. До нього долинули тихі слова:
– Ніхто не знає!
– Слово честі! Мені сподобався цей хлопець, – гукнув Лінгард, оповідаючи свою пригоду і поглядаючи на очі, що блищали навколо нього крізь сигарний дим. Цей бріксгемський юнга з рибальського судна, потім шахтар, моряк на глибоких водах, золотошукач, власник і командир «найкращого тут брига» знав, що його слухачі – моряки, купці, мандрівники, як і він сам, – сприймали це не як звичайний вияв почуття, а як найвищу похвалу його малайському другові.
– Присягаюсь небом! Я поїду у Ваджо! – мовив він, а присутні поважно хитнули головами. Тільки один, трохи іронічний голос закинув:
– Ви зробите діло, Томе, якщо добудетесь навпростець до вашого раджі.
– Їдьте та стережіться, – гукнув другий, засміявшись. Ця професійна заздрість була неминуча, бо Ваджо через хронічні заколоти було закрите для купців. Проте не було справжнього зла в жартах цих людей, що на прощання тиснули йому руку й виходили один по одному. Лінгард попрямував на борт свого судна й до ранку ходив по кормі. Навколо нього блимали вогні кораблів, миготіли берегові ліхтарі, мерехтіли зорі в темному небі. І вся ця безліч яскравих цяток цілком губилася в неосяжній темряві. Раз Лінгард почув тихий брязкіт ланцюга якогось судна, що ставав на якір десь далеко за офіціальними межами гавані. «Чужинець, певно, бо стає ліворуч, – подумав він, – наші стали б праворуч. А може, це з батьківщини». І він відчув якийсь дивний жаль, подумавши про корабель, стомлений від мандрівок, що не наважувався наблизитись до місця відпочинку. На сході сонця, коли великий західний пароплав із ржавими й сірими від морської солі боками помалу підходив до берега, Лінгард рушив із рейду на схід.
Після довгого плавання крізь бурі та шторми надвечір одного тихого дня, безпорадно дрейфуючи перед метою своєї мандрівки, Лінгард наблизився, нарешті, до берегів Ваджо. З властивою йому сміливістю пішов він уздовж чужого берега, незважаючи на ніч, що злякала б когось іншого. З кожним мигтінням блискавки Гассімова батьківщина немовби плигала на бриг і враз зникала, щоб причаїтись і знову кинутись на нього з темряви. За довгий день штилю Лінгард так уважно запам’ятав берег, що коли наказав спустити якір (хоч у ту мить голова його й була наче замотана вовняною ковдрою); перша ж блискавка показала, що бриг заякорився саме там, де намітив капітан, – недалеко від білої коси, біля річного гирла.
Лінгард побачив на березі групу високих бамбукових халуп, збудованих на сваях, невеличкий пальмовий гай, а біля самої води – щось схоже на палісадник із гострих кілків. Долину цю, мов сторожі, оточували високі лісисті горби, величні й похмурі. Та за мить все зникло з очей, ніби знищене, і раніш, ніж він обернувся, з’явилось знову з несподіваним гуркотом.