Україна, 1918: Хроніка. Владлен Мараев
ьк під командуванням Петра Болбочана на Крим, заснування Української Академії наук, створення Західно-Української Народної Республіки та початок польсько-української війни, завершення Першої світової війни, антигетьманське повстання під проводом Директорії та відновлення Української Народної Республіки. Такої «програми» могло вистачити на кілька десятиліть. Але все вмістилося в один «скорочений» 1918 рік.
Ця книга не претендує на глибоке наукове дослідження і повноту викладу історичних подій та явищ 1918 року в Україні. Основну увагу приділено тим, які, на думку автора, є найбільш важливими, цікавими й визначальними для подальшого розвитку нашої країни.
Головну мету автор вбачає в популяризації вітчизняної історії в цілому та історії Української революції 1917–1921 років зокрема. З цієї причини для книги було обрано науково-популярний формат. Під час написання автор спирався на значний масив архівних та опублікованих документів, спогадів, матеріалів преси та наукових досліджень, список яких подається після основного тексту роботи.
Частину історичних джерел або фрагменти з них наведено у тексті, при цьому збережено їхній стиль та орфографію. Для зручності читання всі дати в тексті, за винятком окремо згаданих випадків, наведено за новим стилем (григоріанським календарем).
Мирні переговори у Брест-Литовську і підписання миру
1 січня до Брест-Литовська (нині місто Брест, Білорусь) прибула делегація Української Народної Республіки для участі у мирних переговорах.
Такі перемовини у Брест-Литовську між представниками Радянської Росії та країн Четверного союзу (Центральних держав), до якого входили Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина, почалися ще 2 грудня 1917 року. Їхнім ініціатором став російський більшовицький уряд на чолі в Володимиром Ульяновим-Леніним. Фактично, більшовики не мали вибору. З одного боку, гасло «Мир без анексій і контрибуцій» було одним із провідних у їхній програмі та увійшло до «Декрету про мир», що був ухвалений ІІ Всеросійським з’їздом рад. З іншого, вони доклали чималих зусиль до того, щоб після Лютневої революції російська армія почала швидко розкладатися, в результаті чого переважна більшість фронтових частин втратила боєздатність, і сил для продовження війни проти потужних держав практично не залишилося.
Уряд Володимира Леніна пропонував приєднатися до перемовин країнам Антанти, але вони категорично відмовилися. Треба відзначити, що захоплення влади більшовиками шляхом збройного перевороту, сам характер їхнього ліворадикального режиму сприймалися урядами країн-союзників Росії по Першій світовій війні вкрай негативно. Зокрема, «Декрет про мир» взагалі вважали закликом до світової революції.
У країнах Четверного союзу теж не мали ілюзій щодо більшовиків. Та їхні уряди, насамперед Німеччини та Австро-Угорщини, побачили можливість нарешті позбутися війни на два фронти і на перемовини в Бресті погодилися. Вони проходили в декілька етапів. 15 грудня вже було досягнуто угоди про перемир’я. Та в подальшому більшовицька делегація, незадоволена умовами держав Четверного союзу, вдавалася до гучних заяв і демаршів, навіть залишала Брест.
Коли в Києві стало відомо про брестські перемовини, в уряді УНР та Центральній Раді почалося обговорення можливості приєднатися до них. Адже на заході України пролягала лінія фронту Великої війни, вийти з якої прагнули не лише більшовики, а й ліві лідери УНР. Врешті-решт, 24 грудня 1917 року Генеральний Секретаріат звернувся до воюючих і нейтральних держав із нотою, в якій повідомляв, що УНР вступає у зносини з іншими країнами як самостійна держава і бажає вислати своїх представників на переговори до Бреста. 26 грудня надійшла відповідь, що фактично містила запрошення на ці перемовини.
Після нетривалого, але бурхливого обговорення у Центральній Раді була сформована делегація, яку очолив Всеволод Голубович. До неї також увійшли: Олександр Севрюк, Михайло Полоз, Микола Любинський та Микола Левитський. Вони представляли Українську партію соціалістів-революціонерів та Українську соціал-демократичну робітничу партію, які мали найбільші фракції у Центральній Раді. Ніхто з цієї п’ятірки не належав до професійних дипломатів – таких молода українська держава просто не мала.
Тодішній голова Генерального Секретаріату Володимир Винниченко пізніше писав, що першим його мотивом направлення української делегації до Бреста був «контроль над більшовиками». Олександр Севрюк згадував: «Інструкцій жадних дано не було ні Урядом, ні Ц. Радою. Їх мав привести пізніше Голубович. Правда, ми мали довшу конференцію з Головою Ц. Ради проф. Грушевським, говорили про Чорне море, про економічні інтереси України та про українські землі, про Холмщину, Підляшье1, Буковину, Закарпатську Україну, ну й, розуміється про Східну Галичину2. Інтереси цих українських земель мали ми твердо боронити, але зв’язку жадного зі Східною Галичиною ні Ц. Рада, ні ми не мали; незручно й тяжко було говорити відносно Сх. Галичини за спиною її представників й без жадного з ними контакту. "Але ви там вже викрутитесь й зробите найкраще для наших інтересів"», – напустували нас