На твердій землі. Улас Самчук
нічого не сталося. А дома, вже затемна, поки Михайло заводив до сусіднього гаражу авто, Марта проводила мене геть на сходи і казала навздогін притишеним голосом:
– Добраніч, паяцо!
На що я відповідав:
– Добраніч, Касандро!
А вже внедовзі вона пропонувала їхати кудись на танець. Куди на танець? Куди-небудь. До «Панами», до «Куби». Вам імпонує Південна Америка? Бо там гарячий клімат. «Досить мені тих кліматів», – міг сказати Михайло. Наговориться, а потім цілими ночами не спить. «А хто винен?» – могла запитати Марта. У домі два чоловіки і ні одного справжнього.
Нищівне обвинувачення, але ми його передчували. І на танець не їхали. Тим більше, що Михайло майже не танцював, а я мав велике бажання по можливості рідше зударятися з моєю шановною антаґоністкою… І ще тим більше, що вона починала помітно мене непокоїти, по-своєму розкладати мою інтегральність, позбавляти мене незалежности. Я бачив її зачасто, заблизько, задоторкально. Коли ми були дома, ми тільки те й робили, що постійно одне одного для чогось потребували. На кухні, в пивниці, на городі, у ванній і навіть у спальні, де завжди щось ставалося і конче вимагало нашого спільного втручання. Я мусів радити, де і як замовляти меблі, направляти газового пальника, помагати вішати фіранки, відчиняти пляшку шампанського. Михайло поволі переставав існувати, він лише приїжджав з роботи, випивав склянку холодної з льодом води, вечеряв, скидав черевики, натягав капці, всідався у фотелі під лампою, читав улюбленого Рабіндраната Таґора, або газету «Свобода»[52] з Ню Джерзі[53] і зникав зі соціального обрію родинного на весь вечір. Зате Марта одягалася у свій атласний злото-жовтий чи вишнево-червоний халат, займала своє командне становище і чергове випробування моєї терпеливости починалося. І признаюсь, що це діяло. Я був весь час нею занятий. Я не мав часу на щось інше. Я ще не знав, чим все це мало скінчитися, але відчував виразно, що нічим добрим. Заносилось, щось, як на бурю.
До того наближався сезон балів і в тому також наш щорічний, невідмінний баль інженерів. Марта виразно дала зрозуміти, що цьогорічний цей баль – її баль, а тому ми мусимо бути відповідно приготовані. Але я мав також і своє рішення. Я вирішив цього сезону відмовитись від всіх балів без огляду на їх походження. Марта дебошила.
– Траур! Траур! Розумію. Добре! В такому разі я йду сама! Знайду собі кавалера. Скажу, що мої не годяться. Подумаєш, втратив такий скарб!
Вона мала на увазі Лену, я не перечив, Михайло тратився, не знав, в чому справа.
– І чого ти казишся? – питав він Марту.
– А того, що ви такі… такі… – вона не знаходила відповідних слів.
– І чого тобі так залежить на тому балі? – питав він далі.
– Для тебе. Тож твій бал! Ти ж там членом правління. А я твоя жінка! – сердито вибухла Марта.
– Ну, гаразд. Гаразд. Заспокійся. Поїдемо. Кожний рік їздили… – казав добродушно Михайло.
Лишень я мовчав і мовчав уперто. Марта позирала вогнем, але мовчала також. А одного разу, до моєї поштової скриньки, разом зі всілякими рахунками на газ, телефон і таке інше, потрапив
Газета «Свобода» – газета української діаспори у США. Видається з 1893 року.
Нью-Джерсі (