Драми. Улас Самчук
і публіцистичних книжок. Усі найвідоміші наукові студії стосуються цієї грані унікального таланту митця. Менш знаний, а точніше практично не відомий У. Самчук як тонкий поціновувач театру і драматург. Театральне мистецтво відомий письменник розглядав як один з найважливіших засобів естетичного виховання і впливу на національну свідомість. Свої міркування і погляди на окреслену проблему він виклав у художніх творах, мемуарах, епістолярії і кількох публіцистичних статтях, написаних з невеликою перервою.
Мемуари «На білому коні» містять низку спогадів про аматорські вистави, у яких брала участь рідна сестра письменника, розповіді про акторку Тетяну Прахову, керівника театру і театрального редактора Анатолія Демо-Довгопільського. У. Самчук розмірковував про популярність українських п’єс за кордоном, рівень майстерності тогочасних акторів. Спогади «На коні вороному» подають інформацію різного ґатунку про театральне життя України ХІХ – ХХ століть. Тут можна відшукати досить влучні спостереження над драматургією Г. Квітки-Основ’яненка, М. Кропивницького, М. Старицького, Я. Кухаренка, І. Карпенка-Карого, О. Кониського, І. Франка, Г. Хоткевича і багатьох інших. З особливим пієтетом письменник ставився до акторського таланту М. Заньковецької, М. Садовського, Л. Курбаса, І. Паторжицького, Й. Гірняка, Б. Гмирі, М. Гришка, Є. Чавдар та інших; тепло відгукувався про керівників і режисерів невеликих провінційних українських театрів, які йому вдалося відвідати.
Як знавець театральної справи і почасти як театральний критик У. Самчук проявив себе у кількох статтях, надрукованих у газеті «Волинь». Так, у статті «Весела вдова» (жовтень 1942 р.) він розпочав розмову про театр, відмінність совєтського глядача від європейського. Розмова про театр окупованого Харкова поступово перейшла у міркування про вплив большевизму на людину: «Як воно тепер не є: війна, голод, нужда, але треба з певністю підкреслити, що всі люди на сході щойно тепер оживають. Оживають інколи ненормально, негідно, інколи потворно, але хто ж винен, що їм часто бракує моральної опори, ясного поняття річей і світу. Їх ломлено на всі боки, і в їх духовому організмі немає ні одної цілої кісточки»[1]. Театр, на думку митця, потужно сприяв відродженню Духу як окремої людини, так і цілої нації.
Стаття «Дещо про театр» (грудень 1942 р.) присвячена аналізові репертуару столичних і містечкових театрів. У. Самчука вразила увага театралів до п’єс «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка, «Кум-мірошник, або Сатана у бочці» Д. Дмитренка, «За двома зайцями» і «Ой, не ходи, Грицю» М. Старицького, які, на його думку, були продуктом старої доби, «коли то наш театр переходив стадію відомого, і давно нами пережитого гопачного та шароварного малоросіянства»[2]. Автор статті не применшує мистецької вартості названих творів, що фактично були першими ластівками українського відродження: «Любимо, цінимо і шануємо все, що одного разу дало нам початок для росту»[3]. Однак сучасний йому театр переживав кризу репертуару, який не міг вичерпуватися високомистецькими драматичними творами Лесі Українки, М. Куліша й І. Кочерги (п’єси В. Винниченка У. Самчук сприймав і називав «соціальними химеріями», які псують усю творчість митця). Репертуар українського театру, на думку автора статті, повинен якісно оновитися шляхом поєднання кращих вітчизняних і світових традицій, бути наскрізь сучасним, таким, що повною мірою моделює всі ділянки життя українського народу в часі і просторі.
Головний редактор «Волині» на початку 1940-х років отримував велику кількість художніх творів від аматорів. З-поміж усього надісланого чимало було драматичних текстів, що не відзначалися оригінальністю, новими стильовими і тематичними якостями. Тож дописувачам треба було дати практичні й фахово обґрунтовані поради, що У. Самчук і зробив: «…необхідно вчутися, вжитися в те, що оточує нас сьогодні і що нам диктує свої права. Читати відповідну літературу, йти в театр, де ставлять добрі нові і добрі класичні речі, розмовляти з людьми фаховими і освіченими у цій справі. Сума цього дасть нам спроможність осягнути таємницю творчости цього мистецтва, і тим здобудемо те, що було нашим завданням і що мали намір осягнути»[4].
Про свободу митця від тотального тиску політичної доктрини У. Самчук розмірковував у статті «Драма чи не драма?» (грудень, 1942 р.). До такої розмови його спонукали ті ж рукописи п’єс драматургів-початківців. Автор статті наголосив, що твори драматичних жанрів особливі, адже митець промовляє до читача не тільки словом, він покладається на мистецтво акторської гри, яке покликане впливати, поривати, захоплювати читача: «…і чим далі поступає театральна техніка, тим ті вимоги збільшуються у всіх вимірах»[5]. Як зразок невдалого вирішення драматургом поставлених перед собою завдань він навів останню дію п’єси «Дай серцю волю…» М. Кропивницького. Сучасний театр уже не потребував, на думку У. Самчука, довгих монологів до самого себе чи говоріння «на бік», не допускав дешевих ефектів, які дають без потреби використані пісня, танець чи горілка. Усе це перетворює навіть серйозну річ на «циркову кловніяду»[6]. І знову ж таки порада від знаного письменника – тримати руку
Самчук У. Весела вдова / У. Самчук // Документ доби: публіцистика Уласа Самчука 1941–1943 років / упоряд. А. Жив’юк. – Рівне: ВАТ «Рівненська друкарня», 2008. – С. 320.
Самчук У. Дещо про театр / У. Самчук // Документ доби: публіцистика Уласа Самчука 1941–1943 років / упоряд. А. Жив’юк. – Рівне: ВАТ «Рівненська друкарня», 2008. – С. 320.
Там само.
Самчук У. Дещо про театр / У. Самчук // Документ доби: публіцистика Уласа Самчука 1941–1943 років / упоряд. А. Жив’юк. – Рівне: ВАТ «Рівненська друкарня», 2008. – С. 321–322.
Там само. – С. 328.
Там само.