Галицька сага. Тінь незалежності. Петро Лущик
Ще четвертого листопада повітовий часопис опублікував звернення повітового комісара «До всіх мешканців Кам’янського повіту», у якому повідомлялося про створення незалежної Української держави. Комісар закликав «всіх мешканців як міста Кам’янка так і цілого повіту до заховання як найвищого ладу, спокою і послуху». Тоді люди чи не вперше побачили синьо-жовтий прапор, що розвівався на холодному вітрі. Найбільше звістці про те, що постала своя держава, радів Андрій Валько, але поява свого прапора не стала для нього несподіванкою: січові стрільці були до нього звичними.
Звістки про події у Львові доходили у віддалені села із запізненням то через посланців з повіту, то з місцевими, котрим потрібно було у такий неспокійний час поїхати до міста. Так і перетинці, й жителі інших хуторів більш-менш об’єктивно і майже вчасно були проінформовані про перебіг того, що відбувалося навколо.
Так стало відомо про бої на вулицях Львова, про наступ великої польської армії на Галичину, про те, що тринадцятого листопада постала Західноукраїнська Народна Республіка, на що Василь Вовк зі скептицизмом відзначив, що для такої знаменної події можна було б вибрати й якусь іншу дату.
– Ти віриш у такі бздури? – здивувався брат Гнат, коли вони увечері зібралися до столу.
– Ти ж знаєш, брате, що я ні в що не вірю, – відказав Василь, – але день тринадцятого можна було і не вибирати…
У Перетині не знали, що Українська Національна Рада раніше просто не встигла узгодити текст «Тимчасового основного закону про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії», а відкладати його оприлюднення на пізнішу, «правильнішу» дату, було вже нікуди: до Львова наближалося польське підкріплення, дії котрого й стали вирішальними.
Навіть такі уривчасті відомості дали привід зробити висновок: не все у молодої держави гаразд і ще не все закінчено. Об’ява мобілізації стала цьому підтвердженням.
Дорога від церкви до Перетина була неблизькою – майже чотири кілометри, – тому поки добралися додому, встигли поговорити про все. Кожна родина приїхала до церкви або на возі, або бричкою, лише небагато йшли пішки. Прочитаний текст заставив перетинців – і не одних лише їх, але й прихожан з інших сіл та хуторів – задуматися над своїм найближчим майбутнім, а тому додому поверталися не так, як їхали зранку: чоловіки і жінки окремо, причому серед перших також відбулося розділення на тих, кого мали призвати, й інших.
Тим, хто підлягав мобілізації, набралося семеро. До них не потрапив Яків Смоляр (він не належав до категорії «старшим 17 років а молодшим 37 років»), зате обидва старші його сини – Михайло та Микола – вже підлягали призову. Зараз вони гордо їхали на одній з фір разом з молодшими парубками і вже дещо дивилися на них звисока. А у батька вже почала боліти за синів голова. Що ж до матері, то Олена всю дорогу проплакала, згадавши, як довго чекала чоловіка з війни.
А Яків їхав бричкою разом з «ветеранами», як почали називати жовнірів, котрі повернулися додому. Олекса