Грушевський, Скоропадський, Петлюра. Даниил Яневский
блікації на численних інтернет-сайтах.
В чому проблема?
Проблема в тому, що кожен з авторів бере до уваги лише ту концепцію, яка відповідає його уявленням про те, що могло бути.
Ще раз досліджують не те, що було в поточній реальності 1917–1920 рр., а те, що, на думку конкретного автора, було. Або могло бути. А те, що його, автора, припущенням не відповідає, просто ігнорується.
Для вашого, читачу, розуміння.
Наразі існує чотири найбільш поширених підходи.
Перший. Сформувався після 1920/1921 рр. тими українськими діячами, які опинилися на еміграції в європейських країнах, США та Канаді. Вони чітко діляться на два непримиренних табори: фан-клуб Симона Петлюри vs прибічники Павла Скоропадського.
Другий. Сформований після встановлення більшовицького режиму на території сучасної України. За ним всі національні рухи та їх лідери на території колишньої Російської імперії або тупо ігнорувалися, або кваліфікуються як «ворожі», «буржуазно-націоналістичні».
Третій. Сформувався після проголошення державної незалежності України. В його основі – численні спроби підтвердити, довести основні ідеологеми прихильників С. Петлюри, ігноруючи оприлюднені документи протодержавницьких формацій: Української Народної Республіки 1917–1918 рр., Української Держави 1918 р., Української Народної Республіки 1919–1920 рр., а також Західно-Української Народної Республіки 1918–1923 рр.
Саме ці міти рясно заливають до вашого рідного мозку за будь-якої нагоди і впродовж кожного календарного року. Початок цих громадських «літургічних» святкувань та відзначень на державному рівні, які безупинно тривають від 16 січня («бій під Крутами») до 30 листопада (ІІІ Універсал УЦР).
Підхід четвертий. Він суто академічній. Десятки сучасних українських дослідників, працюючи над своїми кандидатськими та докторськими дисертаціями, залишаючись на ґрунті об’єктивності та неупередженості, сумлінно виконують свій професійний обов’язок. Пишуть правду.
Їх висновки, в кожному окремому випадку, радикально суперечать вищеозначеним формулам, але принципово ігноруються як «патріотичною» громадськістю, так і державними мужами.
Отже, третє за рахунком видання, яке ви тримаєте в руках, відмінне від двох попередніх.
По-перше – це єдиний текст, а не три окремих, як було раніше.
По-друге, воно стилістично відредаговане, «спрощене», рясно проілюстроване. Мапами, портретами згадуваних діячів, будинками, в яких вони працювали, жили, творили. Це таке собі «м’ясо», яке, сподіваюся, дозволить читачеві фізично відчути свою присутність в якості віртуального спостерігача подій, які вже сотню років детермінують наше з вами буденне, повсякденне життя. Розвиток суспільства. Існування держави.
По-третє, воно є усвідомленою вже спробою «намалювати» таку собі 3D картину – подій, людей, обставин, в яких вони функціонували, творили, марили, гинули. Але і виживали.
Для того аби одужати, людина (так само як і держава, між іншим) має визнати існування хвороби.
А для цього треба погодитися як з анамнезом (лат.: Anamnesis, грец.: ἀνάμνησις – «спогад», «спомин»; це – основний суб’єктивний метод дослідження хворого, що полягає в отриманні інформації про хворого та його недугу шляхом розпитування). Коректний анамнез – умова встановлення правильного діагнозу. А такий діагноз – запорука одужання і подальшого життя.
Сподіваюся, хоч би COVID-2019 вас в цьому переконав.
Contra spem spero.
P. S. Термін «націонал-соціалізм» застосовується в інтерпретації Макса Вебера. Великий мислитель вживав його в значенні «соціалізм, притаманний даній країні». До німецького націонал-соціалізму 20–40-х рр. ХХ ст. це ніяк не стосується.
Таємниця Михайла Грушевського
Частина І
Одна, але лише одна із системних проблем сучасних українських держави та суспільства – якісний, глибокий, всеосяжний розрив між
– міфологічними уявленнями про історичний шлях нашої країни і нашого народу, який продовжує отруювати суспільну та індивідуальну свідомість, детермінує розпад і державних інституцій, і політикуму, і суспільства
та
– реальним змістом історичного, культурного, інтелектуального спадку, набутого нашим народом упродовж останньої тисячі років.
Проілюструвати цей стійкій, існуючий на рівні масової та індивідуальної свідомості розрив можна одним простим прикладом. Припустімо, що людина, яка читає ці рядки, – християнин або християнка. Припустімо, що вона навіть відвідує богослужіння, дотримується церковних приписів у повсякденному житті тощо. Але при цьому не має поняття про існування Святого Письма, зміст Старого та Нового Заповітів, не знає суті Христового вчення, місії апостолів, вчення Отців Церкви, не розуміє різниці між католицькою і православною церквами, не знає, хто такі Апостол Петро, Мартин Лютер, Іван-Павло ІІ, Любомир Гузар…
Але саме такі наші сучасні побутові