4 3 2 1. Пол Остер
мала залишитися в квартирі сама-одна. Аж цілий уїк-енд, сказала вона. Уявляєш, Арчі? Цілий уїк-енд – і в квартирі лише ми одні й нікого, окрім нас.
Фергюсон сказав своїм батькам, що він та двійко його приятелів поїдуть в гості до іншого приятеля, який мешкає на узбережжі штату Нью-Джерсі. То була така нахабна й недолуга брехня, що батько з матір’ю повірили в неї, і коли він в означену п’ятницю вирушив до школи, то принагідно взяв з собою невелику подорожню торбинку. План полягав у тім, щоби відбути до Нью-Йорку, щойно скінчаться заняття, і якщо йому пощастить встигнути на перший автобус, то він мав прибути до квартири Емі о четвертій тридцять або за п’ятнадцяту п’ята; коли ж йому не пощастить, то можна було поїхати другим автобусом і заявитися до Емі о пів на шосту або за п’ятнадцять шоста. Іще один нудний день в коридорах та класах монклерської середньої школи. Фергюсон увесь час прискіпливо поглядав на стінного годинника, немов збираючись силою волі прискорити рух часу, рахуючи хвилини й години. Аж раптом, невдовзі після дванадцятої, по шкільному гучномовцю оголосили, що в Далласі було скоєно замах на президента, а трохи згодом пролунало наступне оголошення про те, що президент Кеннеді помер.
Протягом якихось хвилин вся діяльність у школі завмерла. В сотнях рук з’явилися хустки й носовички, дівчата розмазували по щоках туш для повік, хлопці походжали туди-сюди, хитаючи головами та стрясаючи в повітрі кулаками, дівчата обнімалися з дівчатами, хлопці обнімалися з дівчатами, обнімалися, рюмсаючи, вчителі, а декотрі мовчали, уставившись невидющими очима на стіни та ручки дверей. Невдовзі всі учні почали збиратися в спортзалі та кафетерії, ніхто й гадки не мав, що робити, ніхто не перебирав на себе керівництво, всі чвари й прояви ворожнечі припинилися, вже ніхто ні з ким не ворогував. Раптом у гучномовці знову почувся голос директора школи, який оголосив, що заняття в школі припиняються, і всі можуть іти додому.
Людина майбутнього загинула.
Нереальне місто.
Всі учні подалися додому, але Фергюсон з торбинкою в руці крокував до автобусної зупинки, щоби вирушити до Нью-Йорку. Батькам він збирався зателефонувати дещо згодом. Йому хотілося трохи побути на самоті, а потім він поїде до Емі й пробуде з нею цілий уїк-енд, як і планувалося.
В нереальному місті розійшлися два шляхи, і майбутнє померло.
Дочекавшись автобусу, Фергюсон піднявся всередину східцями, озирнувся, шукаючи вільного сидіння, всівся в п’ятому ряду, почув, як увімкнулася перша передача – автобус вивернув з зупинки й рушив до Нью-Йорку. Проїжджаючи крізь тунель, Фергюсон почув, як на сидіння позаду нього розпачливо захлипала жінка, а водій сказав пасажиру, що стояв поруч: «Не можу повірити. Не можу, сука, повірити!» Але Фергюсон повірив, навіть попри те, що почувався так, наче його не було у власному тілі, наче він витав у повітрі неподалік, але голова у нього була ясною, думки – абсолютно прозорими, плакати й ридати він не