Музика води. Том Бойл
вдається завалити половину намету, а під кінець розпластатися, розкинувши руки та ноги, на пишних королівських колінах. Тут утручається євнух-нубієць і стинає свині голову одним помахом ятагана, а Одноокий та обидві шароварні дівулі тим часом силкуються стягнути закаляного та скривавленого мандрівника з монаршої особи. І впродовж усього цього розгардіяшу Мунґо чути здавлений голос Джонсона, що затягує якийсь мотив. Скидається на те, що він виводить таку собі відхідну – одну з тих давніх, повних зневіри та смутку плантаційних пісень, які колишній раб називає «блюзами»:
– Ну все, гаплик, – лунає Джонсонів бас. – Ні-ні, гаплик, гаплик. Господи Боже мій! Тепер точно гаплик.
Настрій, що тягне на дно
Лютий 1796. Вордсворт побував у Франції та Аннет Валлон і щасливо повернувся з обох, Бонапарт приструнчив Бабефа і бадьоро грюкає у ворота Жозефіни, Ґете живе у гріху з Крістіаною Вульпіус, а Бернс помирає. В Единбурзі Вальтер Скотт веде програшну битву за руку Вільяміни Белшес, а тим часом у Манчестері шмаркач де Квінсі вештається вулицями, дошукуючись, що таке «хвойда». У Москві сніжить.
У Парижі обклеюють асигнатами стіни через брак кращого для них застосування. А в Сохо, у таверні «Голова полівки», строчать мінет і злягаються. Причому на сцені.
Недові справи йдуть краще нікуди. Джутта Джім тримається вже годину (якщо не рахувати двох коротеньких антрактів, під час яких той наспівував пісні свого племені та вижлуктив пінту курячої крові, щоб збадьоритися). Нен та Саллі геніально доповнили свої ролі, тож публіка надто зайнята, щоби крутити веремію чи ходити до вітру на килим. Більше за те, Недовим горлу, кінцівкам, печінці та банькам уже з-понад годину ніщо не загрожує (Смерк зі стояком у штанях весь вечір бігає, розносячи випивку, та гребе не меншу грошву, ніж власник оази в Аравії, а Мендоза й разочку не свиснув, відколи на сцену вийшов Джутта Джім.) Ну а касовий збір імпресаріо перевершив його найрожевіші мрії (майже тридцять шість фунтів за видатків у двадцять три фунти й два шилінги – і це включно з новим комплектом вбрання, чайовими, а також наїдками й напитками для нього та трупи). Який, звичайно ж, у повному обсязі затишно розташувався в його «підкалитці».
То звідки ж увесь цей мандраж? Він уже спорожнив півтори фляжки джину, викурив три люльки й двадцять два рази зміряв кроками кімнату, але при цьому й досі тремтить, наче жертва содоку[24]. І ніяк не може збагнути чому. У нього навіть починає зудіти фантомна фаланга мізинця. Звісно, у глибині душі Нед уже знає відповідь – бо все йде аж надто гладенько. А це означає, що йому саме час зробити фінт вухами, залягти на дно, ухилитися з-під удару, бо коли справи починають іти занадто гладенько, це означає, що на тебе, мов дюжина ураганів, от-от налетять сильні світу цього і погребуть під півтонною уламків та мотлоху.
Це нагадує Неду про той випадок на Варфоломіївському ярмарку, коли він та Біллі Бойлз плідно (бо ж як могло бути інакше?) посиділи за картярським столом, віддрючили на дурняк двійко
Хвороба, яку спричинюють укуси пацюків.