Мандрівки близькі і далекі. Роман Іваничук
хропів на покуті, випурхуємо із своїх сідал, вчувши нарешті батькове заповітне: «Їдемо з кутею до бабусі!»
Бабуся, батькова мати, живе в Пилипах – нудному й неколоритному селі, що мріє в надпрутській низовині за п’ять-шість кілометрів від замаєного лісами, здибленого на горбах й поритого глибокими ізворами мого Трача; дорога до бабусі здається мені незмірно довгою, безмежною й тому такою заманливою: гай-гай, я аж потім, через гони літ, збагнув, що була та дорога довжиною в життя, на початку якої стояв хлопчик-пуп’янок, а на кінці її – старенька жінка, котрій ніхто вже літ не рахував. Я ще й нині мчу тим шляхом, на якому моя їзда розпочалася з батьком перед зірницею, й закінчую її вже на самому схилку розповнілого дня, замінивши вітцівські залубні на сани Мономаха; я щосили стримую свого коня, та він, невблаганний, не сповільнює швидкості, взятої ще настарті.
Запряжений у хомут, гостромордий, широкогрудий Сивко радісно форкає, чуючи дорогу; нашорошивши вуха, він косує оком на фірмана – мого батька, рветься, терпужиться, роздутих його ніздрів чіпляється іній, шкіра на ньому брижиться від холоду, Сивко поривається бігти, щоб зігрітися, й, почувши нарешті легке «вйо!», рвійно рушає з копит, мчить щораз то швидше й шаленіше, і я відчуваю ні з чим не зрівнянну радість руху.
Сивко щирується для свого господаря – летить, вигинаючи хребет, він ще не знає, що цей добрий і люблячий фірман зажене його мало не до смерті на початку німецько-польської війни, щоб не реквізували – хай краще нікому не дістанеться, ніж має служити окупантам, та кінь таки вижив, і батько потім не раз клав його морду собі на плече, дивився йому в очі й просив прощення… Та до цього ще далеко: скороход Сивко витягає довгу, мов у лебедя, шию і чвалує все швидше; на закрутах залубнями заносить аж до фоси, радісно тоді скрикують позаду сестра і брат – це ж так цікаво – перекинутися в перину снігу, а відтак виборсуватися з пуху й чіплятися саней в шаленому нестримі, та править упряжкою досвідчений фірман: виструнчуються полози, мов дві стріли, й полишають за собою спресований слід, що виблискує до місяця; я тулюся на передку до батька, скрикую раз у раз від захвату й благаю, мов Фаетон Феба, дати хоч на хвильку віжки в руки, проте обачніший за Феба батько править сам – і ми занурюємося в темінь розколядованої ночі.
Бабуся нас чекає. Вона весь вік виглядає своїх трьох синів. Передовсім найстаршого, улюбленця Михайла, за яким божеволіла, коли його асентерували до війська на початку Першої світової війни; розум тратила з жалю, бо ж твердила водно сільська вчителька Юлія Шубертівна, що виросте з Михася великий чоловік, а тут: куля ж не вибирає, впасти може наймудріший у селі хлопець, в найбіднішій хаті народжений. Гарну поставу мав Михайло і здібності до науки неабиякі, вчився у Львівському університеті – і от забрали, тільки його й бачила бабуся. Ноги з туску їй відняло, тож, сидячи на печі, все розглядала фотографії, які їй приносив мій батько, і являвся бабусі із знімків найстарший син то хорунжим УСС, то інтернованим обірванцем у Йозефові біля ґрадця Кралового; а тут Михась уже студент Карлового університету в Празі: стоїть зосереджений і суворий поруч із своїм учителем, професором географії Степаном Рудницьким; а на цій Михайло вже сам професор: сидить у півколі харківських учених; і нарешті – ніби й не він: бородатий, у кожусі й валянках, вдивляється у простори холодної північної пустелі начальник Другої експедиції на Землю Франца-Йосифа.
Бабуся водно допитувалася, чому більше немає фотографій, і батько щось там їй пояснював: мовляв, виконує Михайло вельми секретні державні роботи, а тому ні сфотографуватися, ні на урльоп приїхати не може. Бабуся заспокоювалася: що ж, коли Михась такий великий учений, що аж довірили йому цісарські землі доглядати, то, певно, цісар подбав уже про те, щоб йому добре жилося. Було їй від цього і радісно, і сумно, та водночас і обнадійливо: бабуся могла заприсягтися, що увіч бачила цісаря в Коломиї й розмовляла з ним і за Михайла просила, щоб допоміг йому вивчитися; другого разу, вже за війни, проникла до коломийського маґістрату і просила пана з сивими бакенбардами – самого цісаря, щоб послав її сина на такий фронт, де не вбивають. Був цісар Франц-Йосиф для галицьких селян верховним господарем і домашнім божеством, до якого можна було й помолитися, бо висіла його парсуна в кожній хаті між святими на божниці; мав цісар пишні кудли на скронях, ласкаві очі й опікував він, як добрий ґазда маржину, кожного на галицькій землі сущого. Бабуся шанувала цісаря навіть тоді, коли його давно на світі вже не було: в небуття порфіроносного татунця вона ніколи повірити б не змогла, а тому спокійна була за сина, який перебував на «високій цісарській службі». Одне лише дивувало бабусю: навіщо Францу-Йосифові, який володіє половиною світу, покриті льодом і снігами північні землі, де нічого не росте й не живе, – і мусить їх доглядати Михайло… Так і померла старенька в печальній і темній гордині за сина, не розуміючи значення його чину і не знаючи його страшної плати за талант…
Моя дорога до бабусі щойно розпочиналася, батькова невтримно скорочувалася, а Михайло давно вже обігнав свою матір і спочивав, розстріляний, на харківських пустирищах, та бабуся цього не знала, для неї найстарший син жив у далеких полярних краях, де дуже холодно, й вона ніколи не втрачала надії, що він колись таки навідається