Никифор Дровняк. Ростислав Коломиец
Никифор не розлучався… Але скільки опікунів, охоронців, оборонців, я вже некажу – шанувальників його творчості… У своєму внутрішньому світі він перебував в оточенні святих…
– він не був одруженим, не мав романів із жінками. Які там романи за його образу життя… Але малював вишукані еротичні сюжети…
Одне беззастережно: непереборне бажання Никифора малювати, і тільки малювати! Як би не складалися обставини життя. Нічого іншого він не умів і не хотів робити. У малюванні і обнародуванні своєї творчості він бачив сенс життя. Це був для нього чи не єдиний спосіб спілкування з людьми і небожителями і, головне, спосіб надати зміст своєму земному існуванню.
Не дивно, що Никифору належить фантастична кількість картин і малюнків – неможливо полічити. Дослідники стверджують, що десятки тисяч, називають різні цифри – від 30 до 40 тисяч творів. Чи є в світі інший художник, який мав у доробку таку кількість мистецьких творів? Але…
Але, при тому, що його зображення охоплюють ледь не всі сфери людського життя, він писав не все, що потрапляло в око, а тільки те, що западало в душу…
Зберіглось майже три сотні фотографій Никифора, він любив фотографуватись і його любили фотографувати. Роздивляючись лишень деякі з них – їх повно у відкритому Інтернеті, – звернімось до Чезаре Ломброзо, автора «Геніальності і божевілля».
І одразу шок! З першого погляду – спотворене гримасою обличчя… Скажімо м’якіше: фас, посічений зморшками уздовж і впоперек, жодного живого місця, нижня щелепа висунута вперед… саме обличчя ніби викривлене судомою – сліди хвороб?.. уроджений дефект?.. вираз внутрішнього стану?.. Уїдливий у своїй спостережливості французький письменник-мораліст Франсуа де Ларошфуко стверджував, що тільки великі люди мають серйозні вади.
Ось ще фотографії:
– він зосереджений у собі… наглухо закритий… не обличчя – маска… що відбувається в його душі?.. Як там у Ломброзо: «Геній потрапляє у ціль, яку нам навіть не видно»…
– оце прямує на роботу… урочисто як на свято… в костюмі, з чудернацькою краваткою на шиї… краватка… краватка, краватка – хорвати?.. ми ще повернемось до цього… поруч біла собачка, оберігає хазяїна, бо на віддаленні хлопчики й дівчата спостерігають за ним, готові наблизитись… а він готується до малювання… зосереджений… і зморшки ніби розгладились… та нічого не прочитаєш на його обличчі… бо, як помітив Ломброзо, «залишаються вони, схиблені, усе життя самотніми, відлюдкуватими, байдужими або невразливими до того, що хвалить рід людський, начебто їх оточує якась особлива, тільки їм притаманна атмосфера»…
І ось – нарешті! Я сподівався на це – відкривається нам у своїй сутності, яку прекрасно сформулював Ломброзо: «Генію невідома обдуманість своїх дій, творча діяльність генія несвідома»…
Він тепло всміхається… всміхається всупереч життєвим негодам… і вже ніщо не нагадує про його «потворність»…
Він відкритий світу, людям… ніби, та чому ніби – насправді випромінює у світ добро, набожність, безкорисливість, щирість…
Він