Без ніг на Еверест. Марк Инглис

      Розділ 1

      Мрія —

      і передчуття того, що чекає попереду

      03.00, 7 січня 2002 року

      Льодовик Лінди, Аоракі / гора Кука, Нова Зеландія

      Пройшло 20 років відтоді, як я востаннє ночував на цій горі. Тоді це були дуже незручні тринадцять з половиною днів, коли ми тулилися в крижаній печері біля вершини. Назовні вирувала найдовша за всю історію буря, яка тримала нас всередині. Ці ночі й отримане обмороження коштували мені обох ніг нижче колін.

      Сьогодні – жодних обморожень, хоча зараз не менш холодно й мене чекає дещо навіть страшніше – гора, яку мені не вдалося підкорити всього три тижні тому. Але я не шкодую себе, тому повернувся зі своїми хорошими друзями: Чарлі Гоббсом, моїм гідом; Марком Віту, нашим оператором (і одним із найкращих тут альпіністів, навіть без пальців на ногах, які він втратив через обмороження в 1996 році); Марком Вудвордом (Вуді), «страховкою» для Віту (також дуже досвідченим альпіністом, який пильнує за Віту, поки той знімає); і Вейном Александром (більш відомим як Ковбой), який допомагає мені з протезами. Три тижні тому я повернувся назад із пошкодженими куксами, а Вуді провів Ковбоя до вершини. Сьогодні моя черга – Ковбоєві на день дісталася роль табірного цапа відбувайла, хоча нам, здається, просто потрібен ланцюг, щоб його стримати!

      Ми підіймаємося вгору вночі, петляючи між щілин, що могли б проковтнути цілісінький будинок, – чорних дір у щораз стрімкішому льодовику. Слава Богу, коли ми переходимо майже прямовисний виступ, який називають Виступом Лінди, навколо темно, лиш ген внизу видніється дрібна точка світла, позначаючи місце, де чергує Ковбой. Зверху – ключ нашого сходження, замерзлі вершини скель: ось чого я чекав 20 років. Ключова частина підйому починається з просування боком по крижаному виступу, оточеному лише повітрям на сотні метрів униз. Додайте до цього те, що частина льоду під ногами зривається вниз через рух кішок, які вже пройшли через нього. Щоб пройти трюми, потрібен драй-тулінг, лід, в якому інструменти закріплюються надійніше, і зручні зачіпки-«кишені» або «дірки». Це досить захопливо, і я сам дивуюся, як мені вдається пройти деякі трюми, так, наче я займаюся скелелазінням вдома або на стіні. Але це все насправді, думаю я собі. Там потрібно пройти підступну сходинку вгору й навколо виступу на крутий крижаний схил, тоді зробити короткий вертикальний крок, і на цьому ключ сходження подолано. Далі лише крутий лід протяжністю приблизно у дві мотузки й кілька з’єднаних ущелин із короткими вертикальними кроками між ними.

      Коли я перебуваю на півдорозі вгору, я знаю, що ця вершина вже в моїй кишені, і починаю по-справжньому насолоджуватися. Тепер це лише питання часу, хоча треба ще трохи попітніти. Найгірше, що над нами альпіністи, які продовжують скидати вниз лід і каміння. Брила льоду вдаряє мене в обличчя, уламок скелі падає мені на руку, але гей, найважче вже позаду!

      Навіть тоді мене майже зупинили кішки на правій нозі. Через рух по схилу вони зсунулися назад, і тому стало складніше просуватися, опираючись на передні зубці кішок. Ті кішки, які я використовував, не працювали так, як я сподівався. Я налягав усією своєю вагою, щоб змусити їх вгризатись у крутий лід, але нічого не виходило. Якщо я буду забивати їх поштовхами, це швидко покалічить мої кукси, тому на останньому схилі скелястої вершини я змушений використовувати два внутрішні зубці, що дуже сповільнює мій темп. Що гірше, лід та каміння продовжують сипатися так само часто і я мушу зупинитися, повиснувши на своєму спорядженні, згорбившись, поки уламки падають вниз, з гучним тріском і гуркотом вдаряючись об мій шолом. Я згадую всіх тих людей, які питали, чи є сніг на вершині Аоракі / гори Кука влітку. Так, він точно є, хоча сьогодні багато снігу звалилося просто на мене.

      Коли переходиш скелясті вершини, то скидаєш трохи крутого льоду в сідло на дні крижаної шапки. Дивлячись вгору по хребту на вершину, я розумію, яка довга та важка дорога крізь пухнастий сніг, що лежить поверх крутого льоду, чекає мене попереду. І хоча бачу кінець, знаю, що попереду ще багато роботи.

      Останні 30 метрів – це вихор емоцій. Я посміхаюся так сильно, що, здається, обличчя зараз потріскається. І вперше я навіть не думаю про те, як буду спускатися. Якщо доведеться, я поповзу або з’їду вниз. Кінцівка забувається вмить. Я продовжую думати про все те, що сталося до цього, особливо про ту спробу перед Різдвом, потім перемикаюся думками на свою дружину Анну та наших дітей. Але я знаю, що можу зробити це – цього разу мене ніщо не зупинить.

      На обличчі в кожного – Чарлі, Вуді, Віту і в мене – широка усмішка, як і при кожному підйомі на Аоракі / гору Кука. Це завжди кайф, навіть для тих, для кого сходження на гору стало роботою. Для мене це також полегшення, а ще я досі майже не вірю в те, наскільки це чудово – повернутися. Я розумію, що заборгував кожній людині, яка допомогла мені дістатися сюди, але також усвідомлюю власне досягнення і відчуваю все більше бажання підкорювати ще вищі та складніші вершини.

      Стояти там – це те саме, що стояти на подіумі, коли я отримав свою срібну медаль на Паралімпійських іграх у Сіднеї у 2000 році – це точно початок чогось, а не кінець. Врешті, вершина гори – це лише половина дороги.

      Щоразу,