Fata morgana (збірник). Михайло Коцюбинський
хай і воно читає… Ну, разом!..
З погодою щось діялося. Весна стояла суха і вітряна. По городах усе сохло, хліба на полі не росли, по шляхах носились цілі хмари куряви. Люди прохали дощу, бо все віщувало голод. Ціна на хліб раптом підскочила, і це так стурбувало Маланку, що вона щоночі бачила погані сни. Зате чим гірше було навкруги, чим більше надії хліборобів в’яли, тим більш Андрія опановували мрії про фабрику. Як Маланці дороге борошно, так Андрієві снилась фабрика. Часом він схоплювавсь серед ночі і спросоння, з якимсь жахом в голосі, питав Маланку:
– Був свисток?
– Який свисток?
– Ну, фабрика свистала? – сердився він.
– Опам’ятайся… то тобі в голові свище, по ночах товчешся, – бурчала сколошкана Маланка, позіхала, зітхала і не могла заснути до рання.
Андрія жерла нетерплячка. Він раз у раз бігав на руїни, щось обмірковував, прикидав, вираховував. Потім бігав по людях, розпитував, пускав поголоски, і коли вони знов доходили до його, значно змінені і більш рішучі, він радів, хвалився Маланці і вірив. Навіть до своїх звичайних заробітків відносився він тепер злегка і не шукав їх.
Маланка нарікала. Дедалі все трудніше і трудніше ставало знайти якусь роботу. Трави погоріли, по економіях більш не наймали. Приступаючи до печі, вона просто дуріла, бо не знала, що варити. Приварку не було, вічні позики докучили всім, і навіть Маланці. Найдужче серце боліло в неї за Гафійкою – таке молоде, єдина дитина, і мусить голодом мліти. Якимсь чудом вона роздобувала для неї і приносила під хвартухом мисочку ягід або свіжу паляницю. Андрій рідко звертав увагу на страву – голова його була запрятана фабрикою, – але часом і він відсовував нізчимну юшку і починав бурчати. Маланка чатувала на той мент. Вона вся скипала лихою радістю і жбурляла йому в лице всю отруту, все шумовиння свого серця.
В одній хаті жили два вороги, і хоч кожен з них поринав у власні думки і навіть тікав від другого, проте доволі було якоїсь дрібнички – і злість тіпала обома, немов пропасниця.
Одно іх єднало – це згадка про те, що Гудзь радив найняти Гафійку.
– А ти ж що, плюнув йому межи очі? – допитувалась Маланка, а сама, осміхаючись, думала: «Чекай, чекай, ось прийде осінь, тоді побачимо…»
– А я так розсердивсь, що мало не побив Хому! Їй-богу! – хвалився Андрій. – Таке вигадав!..
– Ти що тут робиш?
Маланка витріщила очі і зупинилась на порозі. На припічку горів трусок і кипіло горнятко. Андрій дививсь на вогонь, весь червоний і захоплений. Маланка несподівано заскочила його, і він усміхався непевним, придуркуватим усміхом. Маланка приступила до печі, відсунула горнятко і зазирнула в нього.
– Ти рибу вариш? – поспитала вона наляканим голосом і вся пополотніла.
Андрій метнувся на місці, засунув знов горнятко, обкидав його жаром і мовчки осміхався.
– Чуєш, Гафійко, він рибу варить!.. – скрикнула Маланка.
В голосі її чувся такий жах, наче в горнятку щонайменше варилось людське м’ясо.
– Здурів!