Тіло ™. Вiкторiя Гранецька
у сполоханий зойк. Він затамував подих – це кінець, тепер його ганебно виволочуть із кущів, спитають, що він там робив, і, не дочекавшись відповіді, застрелять. Адже чоловіки мали зброю.
Але жінка нічим не виказала його присутності. І не відпустила погляду. Чоловік зверху на ній почав рухатися швидше, знавісніло, майже з ненавистю вгризаючись у її стигле розпашіле тіло. Він вив і гарчав, притискаючи її до землі, душив, лишаючи на шкірі подряпини від брудних обламаних нігтів. Руда не опиралася. Та, схоже, її набагато більше розпалював сторонній погляд, котрий усе то бачив, аніж саме брутальне злягання, бо жінка раптом розтулила вуста й посміхнулася.
Юрко здригнувся, він угледів на її вдоволеному обличчі не звичайну людську посмішку, а хижий звіриний вишкір. Чоловік, востаннє сіпнувшись на самиці, скрикнув, сповз і завмер. Жінка зм’якла, відкинула назад сповстане довжелезне волосся, нарешті відпустила Юрка поглядом. Тієї ж миті він зірвався з місця й сполоханим клубком покотився геть, падав, зводився на ноги і біг знову – подалі від цих людей, подалі від цього місця, навіть не озираючись, не зупиняючись, аби перепочити й дізнатися, чи, бува, не наздоганяють.
Дідові він нічого не розказав. Кілька наступних днів у нього ще стояла перед очима гола лісова жінка та її чоловіки, а потім він знову став дитиною й подався шукати дитячих розваг. Збирав солодку дику малину, крислаті гриби й цілющі трави, перегукувався з лісовими птахами, наскакував із розгону в скрижанілий потік шумливого Черемошу, лякав верескливих жаб і напівсонних дурних риб та відчайдушно мріяв про друга, з яким можна було б розділити ці нехитрі забави.
4
А час невпинно летів. І от уже сповнилося Юркові десять років, а вони з дідом так і жили відлюдниками в непримітній гущавині лісу, остерігаючись усіх і кожного. Одного ранку був собі змайстрував Юрко дерев’яну клітку-колесо й упіймав на сильце в лісових хащах руде схарапуджене білченя. Із пухнастого бранця міг вийти неабиякий друг. Аби лишень його приручити. Юрко запустив білченя в клітку і дуже тішився, споглядаючи, як воно несамовито взялося до бігу й замайоріло в колесі вогнистою стрічкою. Білченя думало, що втікає, а саме літало по колу, наздоганяючи власний хвіст. Так тривало, доки на Юркове плече не лягла важка дідова рука.
– Відпусти білку.
Малий здригнувся, сполохано скочив із місця, ще не уявляючи, чим має виправдовуватися, проте знав – дідові варто казати лише правду.
– Я б відпустив! Я лишень хотів ще трохи подивитись, як вона грається!..
– Вона не грається. Це ти граєшся.
Білченя було негайно випущене на волю. Та навряд чи воно прийшло до тями – мабуть, так і втікало до кінця своїх білчаних днів…
Із того часу, як щось ставалося недобре у його житті, Юрко завше собі злісно нагадував: «Це тобі за білку, сучий сину!» І як кілька днів по тому до їхньої хати вдерлися троє озброєних чоловіків і зарубали діда, що пробував боронити господу, малий, ховаючись