П’ятеро шукачів пригод у фургонах. Энид Блайтон

      – Як я люблю літні канікули! – сказав Джуліан. – Завжди здається, що кінця-краю їм не буде.

      – Спочатку все так гарно і неквапно, – зауважила його молодша сестра Енн. – А потім все починає бігти навскач.

      Усі зареготали. Вони розуміли, що Енн мала на увазі.

      «Гав!» – пролунав глибокий голос, ніби на знак цілковитої згоди.

      – Тіммі з тобою згоден, Енн, – сказала Джорджа і погладила великого собаку, що лежав поруч і часто дихав. Дік теж його поплескав, і Тіммі лизнув їх обох.

      Четверо дітей лежали на осонні у садку в перший тиждень літніх канікул. Зазвичай вони відпочивали у Кирін-котеджі, у батьків Джорджини, але цього разу проводили канікули у батьків Джуліана, Діка і Енн.

      Джуліан був старшим – рославий, міцний хлопець з рішучим і приємним виразом обличчя. Дік і Джорджина – молодші за нього. Джорджина була радше схожа на кучерявого хлопця і вимагала називати себе Джорджею. Навіть учителі в школі так її називали. Енн з усього гурту була наймолодшою, хоча за останній рік помітно підросла, що її вельми тішило.

      – Тато говорив: якщо ми не хочемо стирчати тут протягом усіх канікул, то можемо запропонувати свої побажання, – сказала Енн. – Але я за те, щоб лишитися вдома.

      – Гадаю, ми могли б з’їздити кудись на пару тижнів, – сказав Дік. – Задля різноманітності.

      – Може, вирушимо до Кирін-котеджу і погостюємо у батьків Джорджі? – запропонував Джуліан, щоб зробити Джорджі приємне.

      – Ні! – заперечила Джорджа. – Я була там на весняних канікулах, і тоді мати сказали, що батько розпочинає якісь нові досліди. А ви знаєте, що це означає. Нам доведеться ходити навшпиньки, розмовляти пошепки й не траплятися йому на очі.

      – Авжеж, найгірше, коли тато вчений, – сказав Дік, лягаючи на спину і заплющуючи очі. – Твоїй мамі доведеться давати собі раду і з нами, і з батьком, який експериментуватиме. Аж курітиме.

      – Я люблю дядька Квентіна, але побоююсь його, коли він не в гуморі, – зауважила Енн.

      – Отже, Кирін-котедж відпадає, – позіхнув Джуліан. – Принаймні на цих канікулах. Джорджо, коли скучиш за матір’ю, ти завжди зможеш з’їздити туди на тиждень. Які ще є пропозиції? Усе літо нидіти тут?

      Тепер усі лежали на осонні, заплющивши очі. Яка спека! Тіммі сидів біля Джорджі, висолопивши язика, і важко хекав.

      – Тіммі, припини, – сказала Енн. – Ти так дихаєш, ніби кілька миль пробіг, і мені через тебе ще спекотніше.

      Тіммі по-дружньому поклав лапу на живіт Енн, і та завищала:

      – Ой, Тіме, яка важка лапа. Забери її!

      – Ет, якби нам дозволили помандрувати самим, було б супер, – сказала Джорджа, покусуючи травинку і дивлячись у глибоке блакитне небо. – Як того разу, коли ми лишилися на острові Кирін зовсім самі. А може, справді кудись самим податися?

      – Але ж куди? – спитав Дік. – Куди? Ми ще малі, щоб орендувати автівку. А на велосипедах Енн вічно відставатиме.

      – І обов’язково в когось проколеться колесо, – зауважив Джуліан.

      – Було б класно поїхати кудись верхи, – сказала Джорджа. – Але в нас немає коней.

      – Один є, – заперечив Дік. – Наш старий Доббі в полі. Колись він бричку возив, якою ми більше не користуємось, і тепер Доббі лише випасається в полі.

      – Один кінь чотирьох не повезе, дурненький, – сказала Джорджа. – Доббі нам не підійде.

      Запанувала тиша, тільки в головах думка думкою пошибала про канікули. Тіммі голосно клацав зубами, намагаючись зловити муху.

      – От би мені так навчитися, – мовив Дік, відмахуючись від зеленої мухи. – Тіме, друже, ану впіймай її.

      – А як ви дивитесь на турпохід? – поцікавився Джуліан після паузи.

      У відповідь усі хором застогнали.

      – Отакої! У таку спеку? Ти сказився!

      – Нам не дозволять.

      – Годі, годі, – сказав Джуліан. – Пропонуйте щось краще.

      – Я б хотіла поїхати туди, де можна купатися, – зауважила Енн. – Якщо не можна поїхати на море, то хоча б виїхати на якесь озеро.

      – Звучить взагалі-то добре, – сказав Дік. – Боже милий, я засинаю. Кажіть мерщій, бо зараз захроплю.

      Але швидко вирішити проблему не вдалося. Ніхто не виявив бажання пожити в готелі або винайняти кімнату. Бо тоді батьки схочуть поїхати з ними та контролювати кожен їхній крок. У спекотний серпень ніхто також не хотів вирушати у турпохід чи велотур.

      – Схоже, ми так і просидимо всі канікули вдома, – висунув Джуліан. – Ну, тоді я краще подрімаю.

      Через дві хвилини увесь гурт уже спав на траві, окрім Тіммі. Коли родина