Соціальний інтелект. Нова наука про людські відносини. Дэниел Гоулман

      Частина I. запрограмовані на зв’язок

      Пролог. Уявлення про нову науку

      На початку другого американського вторгнення в Ірак група солдатів прийшла до місцевої мечеті, щоб поспілкуватися з імамом. Вояки хотіли попросити допомоги, щоб розподілити гуманітарну допомогу. Але біля мечеті зібралися люди, які боялися, що солдати заарештують їхнього духовного лідера чи зруйнують святиню.

      Сотні побожних мусульман галасливо оточили важко озброєний загін, розмахуючи руками та відтісняючи військових. Командир, підполковник Крістофер Г’юз, думав недовго.

      У мегафон він скомандував солдатам: «На коліно».

      І наказав опустити зброю.

      А потім пролунав наказ: «Усміхнутися».

      Ураз настрій натовпу змінився. Кілька людей ще кричали, але більшість заусміхалась у відповідь. Дехто навіть плескав солдатів по спинах, коли Г’юз наказав повільно відступити – все ще з усмішками на обличчях1.

      Цей кмітливий хід виявився кульмінацією цілої низки соціальних обчислень. Г’юз мав прочитати рівень ворожості людей і визначити, що саме їх заспокоїть. Він був вимушений покластися на дисципліну підлеглих та їхню віру в командира. І дібрати потрібний жест, що подолав би мовні та культурні бар’єри – кульмінацією стало спонтанне рішення.

      Ця добре зважена рішучість, поєднана з умінням читати людей, і допомагає вправним правоохоронцям (і, безумовно, військовим офіцерам) ладнати зі збудженими цивільними. Хай що хто думає про ту військову кампанію, цей випадок висвітлює соціальну ефективність мозку навіть за хаотично-напружених обставин.

      Упоратися із ситуацією Г’юзові допомогли ті самі нейронні ланцюги, на які ми покладаємося, коли зустрічаємося з ворожим незнайомцем і треба швидко вирішити: тікати чи взаємодіяти. Цей міжособистісний радар урятував безліч людей і все ще важливий для нашого виживання сьогодні.

      У менш напруженій ситуації соціальні ланцюги мозку ведуть нас крізь усі взаємодії: в класі, спальні чи крамниці. Ці ланцюги працюють, наприклад, коли закохані вперше дивляться одне на одного й цілуються. Ці ланцюжки відповідають за теплу розмову з другом, під час якої ми відчуваємо наснагу.

      Згадана система працює у будь-якій взаємодії, де важливе налаштування і синхронність. Вона надає адвокатові впевненості, що саме ця людина має бути поміж присяжних; перемовнику – переконання, що це остання пропозиція іншої сторони, а пацієнтові – відчуття, що лікарю можна довіряти. Ця система відповідає за магію на нараді, коли всі припиняють шурхотіти паперами, замовкають і зосереджуються на чиїхось словах.

      Сьогодні наука здатна деталізувати нейронну механіку, що працює в таких ситуаціях.

      У цій книжці я хочу припідняти завісу над новою наукою, що ледь не щодня дарує приголомшливі ідеї про світ.

      Найбільше відкриття цієї нової дисципліни: ми запрограмовані на зв’язок.

      Неврологія відкрила, що сам задум нашого мозку робить його товариським, неминуче зануреним у тонкий зв’язок між людьми під час кожного контакту. Цей нейронний місток дає нам можливість впливати на мозок (а отже, й тіло) усіх, із ким ми взаємодіємо, а співрозмовникам – упливати на нас.

      Навіть найзвичайнісінькі контакти діють як регулятори мозку. Вони скеровують наші емоції, бажані й не дуже. Що сильніше ми зв’язані з кимось емоційно, то більша взаємна сила. Найпотужніше ми взаємодіємо з тими, з ким проводимо найбільше часу.

      Під час таких нейронних зв’язків наш мозок починає емоційне танго, танець почуттів. Наші соціальні взаємодії працюють як модулятори, що нагадують міжособистісні термостати. Вони невпинно налаштовують роботу мозку, скеровують емоції.

      Урешті, почуття мають далекосяжні наслідки, що проходять усім нашим тілом, розсилаючи каскади гормонів, які регулюють біологічні системи від серця до імунних клітин. Мабуть, найдивовижніше, що сьогодні наука простежує зв’язки між найстресовішими стосунками та роботою певних генів, які регулюють імунну систему.

      Хай як дивно, наші стосунки формують не лише досвід, а й біологію. Зв’язок між мізками дає нашим найміцнішим стосункам змогу формувати нас як поверхово (чи сміємося ми з однакових жартів), так і глибоко (які гени активні