Вихідний формат. Олександр Есаулов
го сталося ось що. До комп'ютера Сергійка, вхід до якого відчиняв та зачиняв агент на ім'я Трафік, а від проникнення вірусів охороняв бригадир Нортон із цілою командою, прийшов поштар. Справжнісінький поштар із товстелезною сумкою, з котрої стирчали згорнуті в рурки журнали й газети, а відділення для листів мало не лопалося від грубезної паки конвертів.
Петрик став Петьком. Імена хлопчиків завжди дорослішають разом із ними. Хіба що для мам імена не змінюються. А для друзів він був спочатку Петриком, потім став Петьком, далі буде, мабуть, Петром, а потім… Зараз це не так важливо, як згодом називатимуть Петька. Швидше за все, Петром Максимовичем, бо його батька звуть саме Максимом, а матір – Валею. Насправді в Петька було ще одне ім'я, яке знали тільки його друзі, втаємничені в секрет Заекрання. Там, по тій бік екрана, Петька звали Рикпет. Бував він там не сам, а разом із друзями, які теж мали не зовсім звичайні імена. Наталку, дівчинку, з якою Петько потоваришував у той час, звали Шанатою. Був ще Дмитрик – Кадим, Славко – Васла, Ігор – Оріг. Усі ці імена придумали не самі хлопці, а одна вельми недобра особа на ім'я Гірея. Як і всі недобрі особи, вона скінчила вкрай погано: була розкладена на цифру Великим Процесором, Хазяїном та Володарем Заекрання, Жорстких Дисків, Чипів та Числень. Ще раз побувати в Заекранні пощастило тільки Славкові, коли влітку цього року чорний вірус на ім'я Макровір украв доньку Великого Процесора Інформу. Інших хлопців, утаємничених у секрет Заекрання, тоді в місті не було. На перший поклик Великого Процесора, Славко сміливо кинувся на допомогу Чипсету, Дронику та Сергійкові. Після нечуваних пригод Інформу, самого Великого Процесора та ще багато кого з полону визволили, а Макровіра розклала на цифру з магнітного випромінювача відчайдушна дівчинка на ім'я Кнопікс, шибайголова та верховода, яка мешкала в Столиці Заекрання на вулиці Операційних Систем.
Петько мало пальці з досади не покусав, коли довідався, в яких пригодах брав участь Славко, поки сам він бив байдики в бабусі, нудьгуючи біля старого зарослого ставка. Ні, карасів ловити було теж по приколу, тим більше що траплялися доволі гарні, завбільшки як чимала долонька, а одного разу Петько спіймав та витяг на берег здоровенного коропа. По тому, як рибину з натугою було запхано в нерет, Петько ще кілька хвилин сидів на березі, бо ноги тремтіли від хвилювання. Такої великої рибини він ще ніколи не ловив. Коли бабуся зважила трофей, короп потяг аж на півкіло. Після того випадку, аж до свого повернення додому, Петько ловив саме на тому місці, де йому так поталанило. Карасі ловилися, але короп більше клювати не хотів. Але чи можна було порівнювати коропа, хай і такого великого, з тими пригодами, що їх довелося пережити Славкові? Коли того останнього серпневого дня він раптом приїхав до Петька й почав розповідати про Інформу, Великого Процесора, Чипсета, Дроника та інших, Петько слухав із роззявленим ротом.
– Ну, – підганяв він Славка, – а Макровір що? А Великий Процесор що? А хто такий цей Сергійко? Що він за один?
Щоб слухати Славка, треба мати янгольське терпіння. Його бекання та мекання могло вивести з рівноваги кого завгодно, але Петько знав, що Славко поволі розмовляє, але іноді дуже швидко думає.
– Це… ну… хакер той… Костя, він двадцять п'ять мільйонів тих… доларів вимагати почав. А Дроник у формат чистої цифри та й у циклопа! І Костьку під стелю! А Великий Процесор за Інформу й віддав. Ну… як його… долари, тільки дж-и-и-ик! Долари того… заекранські. А доньку ми й так того… звільнили. Ось…
– А що таке «формат чистої цифри»? А хто такий Дроник? Який циклоп?
Петько випитував подробиці, скільки міг, а за півгодини до них приєдналась і Наталя, яка заскочила до Петька по короткій телефонній розмові, щоб побачитися після тривалої, майже двомісячної, розлуки. Потім закип'ятили чайника та посідали пити гарячий чай із медом, що його прислав дід Юра зі своєї пасіки. Славко, сьорбаючи з кухля та заїжджаючи в літрову банку з медом великою столовою ложкою, почав більше відмовчуватися, відповідаючи на запитання Петька й Наталки невиразним угуканням, пожадливим плямканням і захопленим муканням.
– Славку! – не витримала Наталка. – Потім меду наїсися! Розповідай ще про Інформу!
– Еге ж, – між ложками меду відбрикувався Славко, – а згодом можуть і того… й не дати, – та запивав величезну ложку меду маленьким ковточком чаю, кидаючи погляд у кухоль, чи багато ще там лишилося тепленького, бо просити налити ще чаю вважав нечемністю.
– Славку, не будь ненажерою! – врешті-решт не витримав Петько та рішуче забрав банку. – Ще отримаєш тільки після того, як усе розповіси по порядку.
– Ну ось, – пробурчав Славко, звертаючись до Наталки, – я ж це… Що потім не дадуть… А ти, словом, ну… не вірила.
– Ти будеш розповідати чи ні? – не на жарт розлютився Петько.
– Ну…
Пролунав дзвінок – то прийшов Дмитро, який теж звідкілясь приїхав учора ввечері. Він теж не втерпів і примчав побачити друзів, а в першу чергу Петька. А коли натрапив на всю компанію – страшенно зрадів! Коли вже нарешті допили чай, всі перейшли до Петькової кімнати, де продовжили оповіді про те, хто та як провів літні канікули. Певна річ, увімкнули комп'ютера.