Отаман. Виктор Вальд
смарагдова – з усіма притаманними цьому коштовному каменю відтінками. Весло занурювалося в насичену чернь зелені, а піднімалося в яскравих спалахах ніжно-салатового кольору. І на сірій лопаті весла осідали дивовижні малахітові візерунки з безліччю зеленних мікроорганізмів, липкою ряскою й частинками водоростей.
– Туди! – кивнув отаман.
– Туди? – засумнівався весляр і похитав головою.
Та, помітивши, як межи очі отамана почала насуватися зморшка, усміхнувся з провиною.
– Давненько в дідів не був. Забувсь. Пробач, отамане. Ех-ма!
Піднявши над зеленим килимом мертвоводдя праве весло і рвонувши опущеним лівим, весляр уткнув тупий ніс плоскодонки в стіну височенного зеленого очерету і проломив двосаженний[1] заслін.
– Тепер, Федоре, тільки на гілці.
– Це точно пам’ятаю, отамане.
Федір поклав весла на дно, обережно став на обидві ноги і, поплювавши на широкі долоні, прийняв від отамана довгу міцну жердину. Промацавши дно тією «гілкою» і переконавшись в його щільності, Федір задоволено кивнув.
– Тепер точно пам’ятаю. Все пам’ятаю!
І праворуч, і ліворуч стіною стояв усе той же вічний очерет, а над головою сплели гілки все ті ж вікові верби й дуби. Нічого не змінилося в цьому зеленному будинку цього зеленого світу.
Як і торік, як і десяток років тому, як і сотні років до цього поділялася могутня Кубань на річища, протоки, єрики, конки. Петляла й тихо омивала численні острови своєї дельти, заростаючи тванню і ряскою. У тій лінощі поважно бродили довгоногі чаплі, неквапно витягували з повитої парою води розніжених жаб і розімлілу рибну дрібноту. То тут, то там надводний зелений килим розривали гігантські хвости сома або осетра. І до того річкового ополонку відразу поспішали птиці-рибалочки, щоб устигнути вхопити оглушену тим гігантом верховодку або й щось крупніше. Але ті рани на воді швидко затягувалися зеленню, і птахам знову доводилося очікувати жахливого сплеску в цьому царстві тиші та безтурботності. І триватиме так, доки сонце не сяде за море, затягуючи за собою задуху й спеку. І тоді плавні величезної річкової дельти оживуть треллю, свистом, шипінням, рохканням, гарчанням і ще безліччю інших звуків, що їхню природу може зрозуміти лише вухо досвідченого мисливця.
– Чуєш, Федоре?
– Аякже, отамане.
– А ти, Миколо? – звернувся отаман до міцного юнака, який жваво оглядав природне диво кубанських плавнів.
– Як не чути? Зі світанку крихти в роті не було. Не тільки димок чую, а й юху добру з сомовим салом і розварною осетриною.
– Казка, а не життя! Ех-ма-а-а! – у захваті протягнув Федір. – Ні тобі баби сварливої, ні діточок сопливих, ні роботи до сьомого поту, ні… Їй же богу, тут залишуся. А чи на війну з японцем податися? Га, отамане?
– Дурень ти, Федоре, – твердо сказав отаман, та, згадуючи війну з турком, щасливо всміхнувся: – А все ж… Ти – в стройовому розряді. Потрібен будеш – підеш. А тим часом за дітками своїми дивись.
Розряд – то устрій не тільки Кубанського війська, але й самого життя козака. А життя козака таке – то сій, то до війська йди. Малий – учись у батька та сусідів. Допомагай по господарству, але не забувай, що ти народжений козаком. Готуйся змалечку. І, коли сповниться двадцять рочків, запишуть до війська – у підготовчий розряд. А за рік бери зброю та сідай на коня. Бо прийшов твій час бути в стройовому розряді. І так до тридцяти трьох років. До того віку козак і тілом, і розумом, і спритністю найсильніший. А далі від тридцяти трьох до тридцяти восьми – запасний розряд. То козаки з досвідом життєвим і військовим. Та й у тілі такі, щоб кожної миті на коня вскочить і в похід рушить. І наймудріші – старші тридцяти восьми років, що у відставному розряді повністю відслужили, та якщо буде потреба, то по хатах не всидять. Бо військо Кубанське – брати-козаки. А ще похід, війна, гарматні постріли, гарячі кулі… Оце і є козацьке життя. А інше… то очікування того, задля чого козак народжується.
Молодий козак скривився, згадуючи трьох маленьких дочок, але зара`з посерйознішав, замислившись про щось важливе.
– Як думаєш, отамане, мій Воронко стане на джигітовку? – перебираючи «гілку», запитав Федір.
– Кульгає собі на праву передню?
– На неї, рідну, – зітхнув той.
– Воронко – добрий кінь. Один із найкращих у станиці. Кінь – що людина! І хвороби в нього ті ж, що й у людини. Час потрібен. Ні. Не стане на джигітовку. Не встигне… Сам знаєш.
– Знаю, – знову зітхнув Федір. – Ось і він – острівець пам’ятний. Як же я той прохід не вгледів? І двадцяти років не минуло, як тут комариків кровиночкою власною годував до їхньої відрижки. Дякую, отамане, що взяв із собою пам’ять провітрити. Тут на землю й станемо…
Плоскодонка м’яко наїхала на високу траву. Федір спритно зіскочив і легко витягнув човник на твердь. Отаман відразу кинув у його руки два полотняні вузли.
– У таку спеку… – зітхнув Федір.
– Сам знаєш. Це важливо, – суворо сказав отаман, ступаючи величезними
1 сажень – 3 аршини – 7 футів – 2,1336 метра – 213,36 сантиметра. (