Царівна. Ольга Кобылянская
як рік минуло з того часу, і ніяка згадка, ніяке слово від нього не відсвіжило їх.
– Але чому і хлопці нічого не пишуть? – обізвалася знов тітка. – Передвчора святкувала свої іменини, а з них жоден ані не писнув. Це вже негарно. Я заслужила собі за свою любов і тяжку працю на іншу подяку і на іншу увагу. Але вони пишуть лиш тоді, як їм грошей треба; а як дістануть їх, то і знов мовби позникали з землі. Ти написав би коли до них гостріше, Мілечку. Ти занадто добрий. Тим ти їх псуєш, Мілечку; гостре слово не пошкодить їм нічого і не пошкодило ще ніколи.
– Ет, що ти хочеш, Павлинко, від твоїх дітей? Вони добрі, послушні, рахуються з грішми, розсудливі – так і чого ж ще від них жадати? Глянь на других родичів, що ті мають зі своїми дітьми клопоту! А ми що?
– Ще мене другі обходять, Мілечку?
– Мусять обходити, адже ми живемо з людьми! От глянь хоч би і на надлісничого, а Орядин і не його дитина!
– Наші діти, Мілечку, не пара Орядину. Врешті пішов собі з дому і на тім скінчилося!
– Ха-ха-ха! На тім скінчилося. Ні, Павлинко, на тім не скінчилося!
– Маєвський не посилав йому жодних грошей, – відповіла тітка. – Правду сказавши, він не обійшовся з ним гарно. Вже як було, так було, але нехай би був йому капав по кілька ринських; але він – ні та й годі! Я не кажу, він чесний і добрий чоловік, але коли йде о те, щоби видобути з нього який гріш, то вже не дай Господи! Перекинеться вмить у змію! Так чим же терпить від хлопця?
– То ти не чула нічого?
– Що ж мала я чути? Сам знаєш, то не в моїй натурі плентатися по хатах і вивідуватися.
– Так я тобі скажу, чого не чула. Орядин розігрався шалено в карти. Тим пробував, мабуть, міркуй лиш, здобувати гроші на науку. Вигравати було добре, але чим програне віддати? Отже, заскаржив Маєвського через якогось лихваря, котрому записався, правдоподібно, з цілою душею о своє майно (він мав від діда якісь льоси[42]), і Маєвський мусить тепер давати гроші, хоч не знати відки бери!
– І що ж, Мілечку?
– Одну половину заплатив цими днями, а за другу випросився на якийсь час.
– Дурак, Мілечку.
– Чому дурак? Нащо йому клопотів? А може, ще й фантування?[43] Льоси Орядина він зужив, це правда, але їх вартість була би для нього не пропала, т. є. він би був йому гроші віддав. Він все казав: як віддасть Зоню. А хоч би і не віддав, так боже мій! За що годував його, виховував? Божим духом він же не жив; Маєвський також гірко працює, не сидить із заложеними руками.
– Що я завсіди говорила, Мілечку? Що я завсіди говорила, що скупий два рази тратить! Якби був йому часом післав який гріш, був би ліпше на тім вийшов. Тепер буде приневолений все віддати. Добре йому так! Дурних і скупих я не жалую. Але Орядин, Мілечку, Орядин, кажеш, розігрався?
– Грає, оповідають, так, що страх!
– Хто, кажеш, оповідає?
– Молодий М. Він бачився чи раз з ним в В.
– Він бреше, Мілечку. Я би йому не повірила у всім.
– Так вірмо лише в половину того, що говорить, то все останеться якась правда. М. говорив, що «колишній реформатор, соціал-демократ
Льос – виграшний квиток, облігація.
Фантування – забирання майна за борги.