Світлина Хресної Матері. Галина Горицька
зі мною одружився б хтось тут, з брюхатою? Га?
– То ти хочеш сказати, що фактичний батько Сашка – отой, кого він ним і називає так наразі в коридорі?
– Ну так. Не фактичний, а рідний. Це в нас, людей, а не псевдоматематиків так називається. І, до речі, їхні очі абсолютно ідентичні.
– Подібні…
– Так, подібні, – погодилась Таня, а про себе подумала: «Тільки б Кім не пішов на кухню першим ділом, а в кімнату. Тільки б не пішов сюди і не виявилось, що він блондин з голубими очима. Тільки не зараз, коханий, прошу… Тільки не заходь…».
– Тоді я не розумію… Ти ж взяла гроші. Відкупні, коли сюди їхала…
– Мені потрібні були гроші. Кіма переводили на будівництво Академмістечка, і я знала, що поїду з ним, – знизала плечима ніби знічев’я Таня. – Врешті, ти ж мусив зі мною розплатитись за ту ніч, а як ти думав?
За дверима кухні почулося шарудіння. Тані неабияким зусиллям волі вдалось не виказати хвилювання, а потім вона подумки зітхнула з полегшенням, коли усвідомила, що то старенька сусідка почимчикувала кволими дрібними кроками до вбиральні.
– Ну ти й гнида… – нарешті проказав Несміян і люто вперіщився налитими кров’ю очима в Таню.
– Нехай так, – з внутрішнім полегшенням погодилась Таня, вже розуміючи, що їй таки вдалось переконати Несміяна. – Ми все вияснили. Ти нарешті підеш?
Таємні алеї людської душі… Ми заручники обставин. Завжди заручники. Обставини кермують нами, немов п’яний водій автівкою самої темної ночі…
Чи ми доїдемо до пункту призначення? Чи хоча б виїдемо на автостраду?
Мені б хотілось, шановні, тут написати: так, звісно, все буде гаразд. Але ж це не від нас залежить і навіть не від мене наразі. Ці герої… ці герої живуть своїм життям і в середовищі, що не мною створене.
Розділ другий
Київський концерт Бенні Гудмена
Напровесні шістдесят другого молодий старшина Роман Геннадійович приїхав до Києва на побивку. У нього було всього-нічого, якихось жалюгідних по всім параметрам цивільних, шість днів, а для нього – ціла вічність. Хоча він розумів, що встигне небагато. Так… зустрітись зі старшим братом, маму обійняти і наїстися досхочу домашньої їжі. Ну як домашньої… Мама готувати не дуже вміла і не любила, тому і вчитися не хотіла. Та просто наїстися, давайте вже будемо відвертими. Ні, не те щоб в його 3-му науково-дослідному управлінні, котре коротко називали між собою Примор[2], морили голодом – подібного штибу спеціалістів берегли в Радянському Союзі значно більше за звичайних солдат, однак не було жодних оказій: чи то свят, чи то вихідних, щоб давали щось жирне або солодке. Їжа була поживною, збалансованою, корисною. Тому Роман, поза своєю волею, перетворився на страшного гурмана. Ночами йому снилися «тошнотіки» – дешеві пиріжки з фаршем або капустою, по-київськи. І ті «тошнотіки» заразом з гітарою, «Біломорканалом» та столовим вином (Роман був столичним, та ще й жив в центрі, аби пити горілку) –
3-тє науково-випробувальне управління ГК НДІ ВПС (в/ч 36851) – служба льотних випробувань авіаційних комплексів протичовнової оборони. Розташоване в м. Феодосія. Базувався на фондах військових об’єктів аеродромів Кіровське, Багерова, полігонів Чауда, Апук, Меганом. Основна база – в Приморському. Наразі входить до складу ГЛІЦ