Історія філософії. Античність та Середньовіччя. Коллектив авторов
маються на увазі в образі, який він обирає, щоб описати самого себе перед суддями: як ґедзя, що пришпорює велику й ліниву породисту кобилу, бог умістив Сократа поруч із містом. Три офіційні обвинувачення з’являються під час тривалого, принаймні протягом двадцяти років, визрівання нетерпимості, яку афіняни демонструють стосовно його atopía. Перше обвинувачення, у безбожництві, полягає в тому, що він не вірить у богів поліса (атеїзм), воно народжується через нерозуміння божественної природи місії Сократа, що походить від оракула Аполлона, котрого Сократ евфемістично називає «бог», та передусім через революцію, яку він здійснює в західній теології.
Як визнає історик античної філософії Грегорі Властос, Сократ уперше утвердив принцип, за яким необхідний атрибут божества становить те, що воно є добрим, всупереч загальному відчуттю греків; принцип, який постане в центрі освітньої реформи, описаної в «Державі» Платона. Отже, Сократ вірить у богів міста та Греції, проте не в той самий спосіб, як інші греки.
Друге звинувачення у безбожництві полягало в тому, що він вводив у полісі нових богів (гетеродоксія). Воно уходить своїм корінням у «стародавні обвинувачення», сформульовані Арістофаном у «Хмарах», та народжується від власного зізнання Сократа в тому, що він продовжує інколи керуватися «чимось божественним або демонічним» (theión ti kaí daimónion), певним голосом або знаком, який проявляється ще відколи він був хлопчиком, з єдиною метою підштовхнути його зробити щось несправедливе, наприклад, зайнятися політикою або відвідати когось. Отже, жодного нового бога або демона, є лише божественний або демонічний знак, який Платон, на відміну від Ксенофонта, описує лише як перешкоду й у якому сучасники хотіли розпізнати голос свідомості.
Насамкінець, третє обвинувачення, у розбещенні молоді, видається несумісним із його відкритим визнанням неуцтва та постійним запереченням того, що він є вчителем, що було очевидним наслідком того, що він нічого не навчав. У підґрунті цього останнього обвинувачення перебувають, певно, два міркування. Перше міркування політичне, тобто погані результати політичної кар’єри Алківіада, Критія та Карміда, які ревно відвідували Сократа й протягом певного періоду входили до його synousía, тобто «єднання» на рівних без поділу на вчителів та учнів, що полягало у проведенні часу у взаємному випробуванні власних переконань. Тут були особистий мотив; ним стала риторична ганьба, яка лягла на мудреців міста, коли молодь публічно висміяла їхній досвід, імітуючи Сократа та його спосіб вести діалог.
Слова, з якими Алківіад звернувся до учасників симпосію в 416 р. до н. е., спричинили, зрештою, судження Платона щодо «афінських мужів», які засудили Сократа: «ви добре знаєте, що жоден з вас насправді його не знає» (Бенкет, 216 c-d).
2.4. Élenchos та маєвтика
Сократівський метод вести розмову полягав у постановці коротких й доречних питань та, за визначенням Платона, є апоретичним, тобто виводить із правдоподібних передумов неправдиві