Історія філософії. Античність та Середньовіччя. Коллектив авторов
можливо, й не збагнув, але що мав знати із самого початку. Крім того, Платон вчить, що філософія не твориться тільки через теоретичні міркування (й у своїх палких діалогах на кшталт «Парменіда» він наводить прекрасні теоретичні міркування) й що деякі з філософських проблем можна розв’язати за допомогою міфу чи оповідання. Саме деякі з Платонових алегорій (як-от про печеру чи про білого й чорного коня) найсильніше закарбувались у пам’яті тих, хто хоч раз чув про Платона, тому часом розуміння думки мислителя обмежується згадкою й цитуванням саме цих алегорій; однак, читаючи його оповідання, з огляду на філософські переконання автора загалом, те, що він хотів донести видається більш зрозумілим та пам’ятним.
Платонова доктрина, яка спричинила численні обговорення протягом століть, стосується ідей. Щодо них учні теж згадують про славнозвісний діалог за участю Платона,
де йдеться про відому фразу його опонента Антисфена у відповідь на міркування про абстрактні поняття: «Людину я бачу, а людяності – не бачу, коня я бачу, а кінства не бачу», тобто про те, що ідеї бувають про конкретні речі, а не абстрактні, хоча сам Платон не надто погоджується з цією думкою. Здебільшого, він розмірковував про математичні припущення та поняття про універсалії, тобто абстрактні поняття: добра і зла, справедливості, однини та множини. І щодо цих тем він не мав сумнівів: це не незбагненні й розмиті образи, які люди бачать на дні печери, в якій ув’язнені (чи то пак серед відомих нам речей у світі чуттів), а вічні сутності, «гіперуранієві»[26], яких ми маємо дійти через філософські роздуми і які є не лише прообразом, а й, власне, першопричиною речей, що їх пізнаємо на власному досвіді, котрі є лише блідою імітацією ідей. Якщо у «Кретоні» Сократ чудово усвідомлює, що мусить змиритися зі смертю, несправедливістю, бо громадянин не повинен ухилятися від законів міста, у якому проживає, він вчиняє так не через просте переконання чи з досвіду, а оскільки має уявлення про те, що таке справедливість. Уявлення про все це кожен має у глибині душі, і його метод Сократа, чи то пак засіб сприяння зародженню істини в голові співрозмовника, має витягнути на світ Божий.
Проте навіть нині філософи щосили намагаються визначити, чи існує взагалі вічне уявлення про те, що таке справедливість, суттєве визначення, що править за модель для всіх коней, про яких знаємо з досвіду. Саме цю тему покладено в основу дискусій про «універсалії» в середньовіччі й про те, якою мірою Платонові переконання вплинули на погляди святого Августина, що згідно з ними нашій душі властиві вроджені істини (навіть у сучасних теоріях про пізнання намагаються знайти свідчення «за» й «проти» того, що існують невід’ємні вроджені істини).
Утім, Платонів спадок на цьому не вичерпується: він лишив нам, приміром, модель diáiresis, наведену у творі Sofista, котра, на нашу думку, віддалено нагадує певний порядок у «бінарній вибірці», що досі є панівною у програмуванні.
Певна річ, Платон був творінням свого часу, тож ми навряд чи зараз можемо погодитись із його
Гіперураніон – за Платоном світ ідей. –