Людвисар. Ігри вельмож. Богдан Коломійчук
закусив губу.
– А окрім них?
Пан Єжи почухав за вухом.
– Хіба що замкові драби.
– Не покинуть же вони замок, – процідив крізь зуби Шольц.
Пан Єжи знизав плечима.
– Вишикуєте своїх ціпаків, – вирішив бургомістр, – і самі одягніть парадовий мундир.
– Буде сповнено!
– Ще б квітів і кобіт… Квіти і кобіти… Та чого ви поставали? Працюйте, чорт забирай! У нас година – півтори, не більше!
Метушня відновилась, і від того мозок бургомістра запрацював швидше. Він зиркав по кутках, на стелю, в темне вікно, однак рішення ніде не було. Натомість варта провела в залу якогось чоловіка в дорожньому костюмі, що урочисто повідомив:
– Його сіятельство за півгодини прибуде до Львова!
– От напасть! – заволав бургомістр. – Ідіть шукайте дівчат!
– Якубе, о такій порі ми знайдемо хіба що блудниць, та й то сплячих, – сердито відповів війт, котрому ця метушня вже давно була в печінках.
– То приведіть блудниць, чорт забирай!
– Блудниць?!!
– А що? У них на чолі не написано, хто вони!.. Мартине!
Хлопець миттю опинився поруч.
– Мерщій до борделю!
Від несподіванки в лакея відібрало мову, зате округлилися очі.
– Ти знаєш, де у Львові оте місце? – вже тихше запитав бургомістр.
Мартин нерішуче похитав головою.
– Та не бреши, я у твої роки знав усіх курвів поіменно!
Хлопець зрозумів, що діжка з порохом всередині цього чоловіка от-от вибухне, а тому вирішив не опиратися.
– Підеш, ні, побіжиш туди і скажеш, аби з десятеро найгарніших одягнулись ошатненько і негайно з'явились сюди. Зрозумів?
Мартин кивнув головою.
– Чого стоїш? Мерщій! – закричав Шольц.
Здавалось, що той окрик породив вихор, який миттю виніс лакея на Ринок. Тут він зупинився, щоб перевести подих, але, відчувши на собі палючий погляд, помчав далі, проклинаючи службу, знавіснілого бургомістра і всіх повій на світі.
Та біг Мартин недовго: минувши цвинтарні стіни, що оберігали мертвих від живих біля церкви латинів, зупинився неподалік брами. На одному з будинків висіла, тримаючись з останніх сил, вивіска «Львівські курчата». Поряд з нею справді було дерев'яне курча з неймовірної величини розправленими крилами, отож одні бачили в ньому кажана, а інші – пегаса. Втім, господаря це не засмучувало. Курча було покликане приваблювати відвідувачів і з честю виконувало свій обов'язок. За що й отримувало винагороду – кілька мазків жовтої свіжої фарби на свої чудернацькі крила щомісяця.
Усередині панували тиша і сморід. Кілька мізерних каганців освітлювали господаря, що спав, сидячи за масивним столом серед численних недогризків і недоїдків. Під ногою лакейського черевика розлізся шмат бруднющого сала. Мартин гидливо скривився і кілька разів човгнув підошвою по підлозі, як молодий бугай у загоні. Корчмар трохи звів розкуйовджену голову і поглянув на нього байдужим поглядом.
– Що ти тут робиш? – промимрив