Людвисар. Ігри вельмож. Богдан Коломійчук
своїм віршем
Людей поважних і… нікчем,
Хоча останніх тут немає,
Та доля різне посилає,
Про те підказує життя:
Ось неозначеність буття.
Поет на мить замовк, аби зробити ще ковток та й подумати над продовженням. Залунали оплески, очі бургомістра заблищали, він був палким прихильником поезії.
– «Про неозначеність буття», – повторив він, – клянусь, ви мене заінтригували!
Себастян уклонився, трохи зморщившись від болю в плечі. За хвилину він продовжив:
Так от, я поспішав, аж тут
Узяв мене зненацька блуд,
Повів дорогою лихою,
Звів із халепою й бідою.
Готові взятися до «праці»,
Харцизів з десять,
Може, й двадцять
Мене у темряві чекали,
Наживи легкої шукали,
Не знали, бачте, чим багатий
Був я… Коли про те спитати,
Скажу – усі мої скарби
Я не віддам без боротьби.
Лиш сріблом слова я багатий,
І будь-кому його не взяти…
– О, сором, сором мені! – раптом вигукнув бургомістр. – «Лиш сріблом слова»… Даю вам обіцянку, Себастяне, ви станете багатим справжнім сріблом ще до настання ранку. Але продовжуйте, продовжуйте…
– Одну хвилинку, – благально втрутився лікар, – я не маю навіть чим перев'язати рану, а це неодмінно треба зробити, ваша милосте…
– Можливо, ця хустинка знадобиться для такої мети? – почувся чийсь оксамитовий голос.
– Дякую, панно, – полегшено зітхнув лікар.
Себастян зустрівся поглядом з молодою чарівною панною.
Він уклонився їй – не відводячи очей. Несила було йому цього зробити. Його поетичній натурі вона здалася богинею. Оті палкі очі, ніжні вуста, злегка зашарілі щоки, темне, вкладене у вигадливу зачіску волосся… Поет навіть не одразу почув, що бургомістр вимагає продовження розповіді. Поміж присутніми почулися смішки, і це привело Себастяна до тями.
– Даруйте, – промовив поранений, – просто рана заболіла раптом.
Бідолаха лікар упав на коліна.
– Обережно, телепню, – гримнув бургомістр.
– Пробачте, ваша милосте, – проскиглив той.
Себастян кивнув головою, і всі затихли. За мить його голос знову всіма заволодів присутніми:
Устиг, як бачите, на свято
Покірний ваш слуга… Завзято
Оборонявся він мечем
Від тих грабіжників-нікчем.
І показав їм без вагання
Урок затятий фехтування.
Тим часом лікар перев'язав рану, і поет, під нову хвилю оплесків, звівся на ноги, мимоволі шукаючи очима темноволосу красуню. Вона стояла неподалік і також аплодувала йому. На її вустах сяяла усмішка, за яку він ладен був померти. Те сяйво заповнювало для нього всю величезну залу, а кришталеві відблиски, що так спочатку його засліпили, тепер здавалися лише жалюгідним мерехтінням. Укотре поета повернув до тями бургомістр:
– Браво, Себастяне, я не перестаю захоплюватись вашим талантом, – говорив він, – але, втім, у мене до вас прохання.
– Так,