Коханий волоцюга. Надія Гуменюк
А не доставить… Не велика втрата – все одно він мені вже… як зайцю стоп-сигнал… У мене теперички своя машина.
І голосно ляснув долонею по блискучому колесу візка.
От якраз після того «як зайцю стоп-сигнал» та ляскання її наче перемкнуло. Хотіла щось сказати – слова застрягли в горлі, аж дихати стало важко. Спробувала їх проштовхнути, а вони ледь висковзували і леденіли на льоту, як дощові краплі на морозі, тільки – дзінь-дзінь об тишу. Закашлялася і замовкла. Зімітувала усмішку одерев’янілими вустами, ніяково подивилася у Даркові очі. А в них…
А що в них?! Насмішка? Настороженість? Здивування? Вдячність? Хіба вона могла вгадати, що у його чорнющих перських очах? Вони завжди були для неї загадкою. Загадкою і залишилися. Взяти б і запитати, отак-от навпростець: «Що означає, ваша величносте Дарію Другий, ваш погляд на рабу Божу Іванну?» Але хіба він скаже? Тільки засміється і знову заховається за той сміх. Ет… Вивела із закапелка тісного коридорчика велосипед і повела бруківкою в бік центру. Хай уже буде так, як він сказав.
Осіння мжичка переходила в дощ, дрібненький і колючий. О! Вже й справді кілька крапель на носі. Таки не встигне добратися сухою до автостанції – без ровера добігла б хутчіше. Вулиця безлюдна, як на хуторі. Оглянулася: десь там, на самісінькому її краю, аж біля осиротілого поля, що підбігає до селища, – мокре листя засипає Даркову хату. Засипає Дарка, зміненого до невпізнанності – з довгим, майже до пліч волоссям, присипаним інеєм ранньої сивини, з чорною щетиною на загострених вилицях, із загадковим поглядом і настороженою, якоюсь невпевненою усмішкою.
Дарко і невпевненість… Дарко і настороженість… Гос-с-с-по-ди!.. Як таке могло статися?! Та якби хтось сказав таке їй тоді…
Він з’явився у їхній «шпаківні» на п’ятому поверсі такої ж пори. Але тоді осінь була тепла, суха, сонячно-золота. Мама жартувала: «Ну зовсім не волинська осінь, зовсім-зовсім. Або в небесній канцелярії щось переплутали, або Лізина Галя з Іспанії цю осінь як презент привезла – додала їй якась синьйора до заробітків за гарну службу ще й шматочок іспанського осіннього золота».
У двері подзвонили. Іванка кинулася відчиняти і опинилася віч-на-віч з гостем у бежевому піджаку і білій сорочці, розстібнутій на міцних засмаглих грудях. Він зайняв своєю поставою весь дверний простір і ледь не торкався головою верхнього одвірка.
– Вечір добрий! А чи тут тії живуть, що ось такого вечірнього гостя ждуть? – сказав весело і сяйнув чорнющими очима. – Дарій!
Іванка здивовано підняла брови.
– Що, не чула такого імені? Був такий перський цар, який самому Олександрові Македонському боки нам’яв, – додав усміхаючись.
– А ви йому – бум-бум – м’яти боки допомагали і за це вас на його честь назвали? – вона підняла кулачки, побоксувала ними в повітрі і зробила суперсерйозну міну.
Він засміявся. Щиро, відкрито, з такими баритональними переливами, що й вона ледь стримала усмішку. Але все-таки стримала.
– Ні, мене у війську Дарія