Шенгенська історія. Литовський роман. Андрей Курков
подумав про нього Андрюс. – Хто ж йому дозволить жонглювати в лікарняній палаті?!»
Столик, за яким зазвичай сиділа рудоволоса Сесіль, був вільний, але на ньому стояла табличка «Réservé».
Бармен приніс замовлений еспресо.
У кафе зайшли хлопець із дівчиною, юнка підняла погляд на телеекран, що безгучно показував черговий футбольний матч, і тут же потягла хлопця за рукав шкіряної куртки на вулицю. Як тільки вони зникли, в кафе зайшли дві елегантні француженки бальзаківського віку. Одна в довгому, нижче колін, синьому пальті й такого ж кольору капелюшку, інша в сірій шубці зі штучного хутра. Дама в пальті балакала з барменом, а друга почала розглядати відвідувачів.
Помітивши у неї в руці букет і паперовий пакет із кондитерської, в якому, ймовірно, ховався торт або картонка з тістечками, Андрюс схаменувся. Йому здалося, що ці жінки вибирають клоуна. Рука сама прошмигнула в ліву кишеню куртки і дістала червоний носик на ґумці. Одягнувши пухнастий «носик», він помітив, як дама відразу звернула на нього увагу. І брати-албанці обернулися, кинувши на нього недобрий погляд.
Андрюс посунув ближче до себе блюдце з горнятком, кинув у каву кубик цукру, став розмішувати. Відпиваючи каву з горнятка, зауважив, що жінка в шубці йде до нього.
Вона присіла поруч і спитала щось французькою.
На обличчі Андрюса з’явилася гірка усмішка.
– Pas FranÇais, – дуже м’яко, прохально вимовив він. – English!
Дама, на його радість, перейшла на англійську.
– Скільки коштують ваші послуги? – спитала вона.
– Двадцять євро.
– Гаразд, ходімо! Тут поруч, – сказала і піднялася з-за столика.
Андрюс швидко зняв клоунський пухнастий «носик» і залишив біля горнятка плату за каву.
Проходячи повз албанців, почув незрозуміле шипляче колюче, коротке слово, явно кинуте йому в спину. Озирнувся, і з виразу облич споглядаючих на нього братів збагнув, що не помилився.
– У вас немає костюма? – спитала на ходу жінка в шубці, коли вони вже зайшли в арку шпиталю. Дама в пальто та капелюшку мовчки йшла поруч.
– Ні.
– У нашої мами сьогодні день народження – вісімдесят п’ять років, – сказала вона. – Ви зайдете в палату першим, з квітами та тістечками. Розвеселіть її, а ми з сестрою зайдемо пізніше! Мама, до речі, знає англійську! Вона її все життя викладала!
Вони йшли до якогось іншого корпусу лікарні. Андрюса скував страх, він гарячково міркував, як можна розсмішити літню людину? Кривлятися перед хворою старенькою? Ходити качечкою або зображати голодне поросятко? Все це здавалося зовсім недоречним. «Гаразд, хай буде, що буде!» – вирішив Андрюс.
Зупинилися втрьох перед дверима до палати.
– Її звати Івонн. Скажете, що вас прислали з Лондона, – прошепотіла йому леді в шубці, передаючи букет і пакет із кондитерської. – І одягніть свій носик!
Андрюс натягнув «носик», зібрався з духом. У правій руці букет квітів і пакет, на обличчі перебільшена клоунська