Шмагія. Генри Лайон Олди
Над входом у заклад красувалася скульптура, виконана в півтора людські зрости: мірошник надзвичайно розбишакуватого вигляду, з дерев’яною ногою, осідлав діжку та блаженно припав до кухля з пивом. Для більшого сміху скульптор убрав мірошника в сутану з рюшами, священний одяг Веселих Братів, чия обитель, як і передбачалося статутом ордену, височіла якраз напроти закладу для пиття-закусування. Поза сумнівом, святі отці були тут частими й бажаними гостями: їхні служби, заутрені та всенощні, відповідно до давніх привілеїв, оплачував державний Цензорат. Вигляд у розфарбованого мірошника був дуже натуралістичний – у темряві та на п’яну голову його часто приймали за живого велетня-пияка та дуже лякалися.
До цієї аустерії чаклун заходив і за минулих відвідин міста. І враження зберіг найпозитивніше.
За час, що минув звідтоді, тут мало що змінилося. Стелю прикрасили колесами від воза, опудало Янкеля-Привида замінили на портрет імператора Піпіна Садженого на повний зріст. Додалися двоє дзеркал у передпокої, обабіч гардероба: одне звичайне, яке відбивало людей, котрі ще не втратили своєї подоби, друге ж – ігісів, спектрумів та інших ламій, якби такі завернули сюди сьорбнути пивця. До речі, зручно. При вході й виході можна зайвий раз упевнитися: живий ти чи вже не цілком. Головне, сп’яну дзеркала не переплутати. Поруч висіла вірча грамота. Пергамент, дрібно пописаний в’яззю каліграфа, свідчив, що в «Кульгавому Мірошнику» правом притулку й безперешкодного допуску користується будь-яке створіння, котре бажає підкріпити сили тілесні й духовні. Аби тільки присутність і нахили оного не перешкоджали решті відвідувачів.
Виконаний червоною тушшю постскриптум нагадував: «Клієнти в меню не входять!»
Тутешній хазяїн був великим лібералом. Мускулюс подумав, що такий документ при вході перетворить аустерію на пустелю, розполохає мирних бюргерів. Зовсім ні! Аустерія процвітала. Перша, «народна» зала виявилася натоптаною під зав’язку. Гуртівники-таврогони в стьобаних сіряках і штанях зі шкіряним «сідлом»; п’яниця-бирюч із довгомірною буциною; трійця ковпачників із дружинами-одноденками; офені в крикливих каптанах «хвіст кочета», бортники з околишніх сіл, співачки-реготушки…
Довго розглядати строкату публіку малефік не став, відразу пройшов у другу, «чисту» залу. Тут сидів люд поважніший. Хоча й тут вільних місць залишалося обмаль. Один табурет був порожній за столом, де зі скорботою та ретельністю пиячила могутня купка Веселих Братів. Компанію їм складав рожевощокий широкоплечий простак із бляхою магістрату на грудях. Навколо Братів і здорованя-простака, як оси над розлитим медом, кружляли Доступні Сестри в глухих, невинно-прозорих сукнях із хвостами леопардів. Хвости томливо звивалися: досягалося це за допомогою хитромудрої шнурівки ліфів.
Брати з надією втупилися в нового відвідувача. Старший навіть пустив сльозу, запрошуючи, махнув рукою, але Мускулюс вдав сліпого. Гаяти час у тенетах цього ордену – затяжке випробування для печінки, гаманця й шлунка. Особливо, якщо згадати