Вересові меди. Надія Гуменюк
її суперниця. Бігала до Катерини, такі тарапати[38] робила, що вся вулиця збігалася. Приходила і до меї матері: «Дєдинко-голубонько, Мокринонько золотая, поможіть – дайте того зілля з вересу, щоб дитинка вродилася». Мама моя покійна давала. Иншим помагало, а Настині – як мерцеві припарка. Казала мама, гріх якийсь на Настині лежить. Його відмолювати треба.
Почала твоя мати у святі місця на прощу ходити, і в церквах, і по монастирях молилася – так ревно просила Бога, щоб дитину послав, аж на тараню засушену перетворилася. Бог, певно, не міг уже дивитися на ті її муки пекельні, на сльози її гіркі. Явив милість свою та й послав твоїм батькам дівчинку – тебе, Богоданцю. Кругом война, розруха, смерть, а ти прийшла і все кругом звеселила. І война од нас покотилася. Ти народилася не тут, а в Гайках. То таке село за лісом.
Чого у Гайках? У войну царські солдати спалили вашу хату в Туричах, зосталося від неї тіко попелище. Настина з Митром і поїхали в Гайки, бо там менше горіло і було трохи порожніх хат, з яких людей повиганяли в чужі краї. А потім теї вигнанці стали додому вертатися, хати свої, у войну покинуті, заселяти. Мус було твоїм батькам виселятися з позиченої садиби.
Приїхали ви у Туричі, як ти вже на ноги спиналася. Місяців вісім чи дев’ять тобі було. Жити не мали де, то я вас на свій хутір прийняла. Тоді, у войну і після войни, люди і зовсім чужих брали до себе, треба ж було якось ділитися та їдне їдного виручати. В Хотинки сімня, і в Степаниди кожен куток у хаті зайнятий, а я жила тоді вже сама, якраз поховала матір. Думаю, чого ж рідню не приютити? Твій тато мені небожем троюрідним доводиться. Це вже далека рідня, але ж таки рідня. То я тебе ще мацюпуньку на колінах гоцала.
Другу хату, ту, що ви в ній зараз живете, зновика твої батьки самі ставили: і дерево конячиною притягали, і будували, і мурував твій тато геть усе сам – ногу вже тєжко волочив, а руки не переставали робити, не зупинялися ні вдень, ні вночі, як он отой дзиґар у мене на стіні – підтягну гирку і йде далі. Вельми хотів Митро, щоб його доця скорше свою хату мала.
Ти, Богоданцю, й спасла сімню. Бо Митро так тебе полюбив, так полюбив, що аж-аж! Бувало, навіть пелюшки твої сам прав. Ти десь таке виділа, щоб сільський чоловік пелюшки прав? Ти таке чула? Та його б засміяли, засокотали оті сидухи[39] туричівські. А до Митра нічого не приставало. То їм і не інтерес сокотати, як він тіко підсміюється, тіко тішиться, коли хтось бачить, як він ті пелюшки у дворі на шнурок вішає. Стоїть, розтріпує їх, розрівнює, а тоді так рівнесенько чіпляє, ніби виставку робить.
Він завсігди біля тебе упадав. Бувало, захоче Богоданця дерунчиків, Настині немає часу морочитися, а Митро все кине, хутенько бульбу оббере, на тертушці натре, з яйцем і борошном заколотить, насмажить, сметанкою приправить – їж, моя доцю золотенька! Чи гомачки[40] Богоданці заманеться: він бігом до комори, сиру приніс, сметанку найсвіжішу зібрав, переколотив. Самі гомачку з кисляком їли, а для Богоданці – тіко зо сметанкою. Захоче його доця того, попросить иншого – він розіб’ється, а принесе. Як
Тарапата – сварка одразу кількох жінок (діалектизм).
Сидуха – квочка (діалектизм).
Гомачка – страва із сиру та сметани або молока (діалектизм).