Вересові меди. Надія Гуменюк
пані Димко, за аліганцького опенька! Красно дякую, що мухомором не обізвали! Врахую ваше зауваження. Якщо у цьому гостинному селі будуть добре годувати, то обіцяю багато їсти, хутко поправитися і стати справжнім боровиком. Тільки ніхто мене в кущах не знаходив, я сам знайшовся. – Федір артистично поклонився перед Димкою, а тоді виструнчився, як на параді, змахнув головою. – Федір. Єдиний син Данила. Не Галицького, а Лесика. Театральне псевдо – Теодор. Тимчасово мешкаю у Львові. Студент. Учусь на історика. Приїхав збирати матеріал про ваше мальовниче і героїчне село. Кажуть, що тут багато чого цікавого було під час війни.
– Якої такої войни? – перепитала Димка. – Через наше село тих воєн прокотилося, як чорних хмариськ через осіннє небо.
– Ну, не наполеонівської. Це точно. Австро-угорсько-німецько-російсько…
– А-а-а, ти про велику, про царську. Царську войну я тутечки пережила, на свому хуторі. На хронт не ходила, з пукалок не стріляла, мендалів не заробила. То що мені про неї балакати? Була, та й, Богу дєкувати, загула, хай їй трясця, тій войні!
– Так таки вже й немає про що балакати. Казали мені, що тут, у вашому селі, чудо сталося – нібито чиїсь солдати повмирали, ну зовсім, трупами стали, а на третій день ожили.
– Як Христос? – Димка тричі перехрестилася. – Не богохульствуй! І хто тобі наплів такого, Телесику?
– Я не Телесик, а Лесик. А ви не хочете, значить, бідному студентові нічого розказувати, – Федір тяжко зітхнув. – Ну що ж… А може, все-таки згадаєте. Я ще цілий тиждень, до кінця вакацій, буду тут. Якщо що, то шліть гінця до будинку Юрка Гориславця.
– Це ж котрий такий Гориславець? Часом не Катерини Книги син? – перепитала Димка.
– Книги? – здивувався Федір. – Яке дивне прізвище – і зовсім не поліське.
– А то й не хвамілія, то по-вуличному. І чого це не по-полішуцьки? – Димка аж образилася. – Книгами у нас пташок називають, тутешніх, лугових, що цілими днями над травою книгають та кигичуть.
– Чайок чи що? – перепитав Федір.
– По-твоєму чайки, а по-нашому книги. А хвамілію Гориславець у Туричах аж три родини має. Як їх оприділяти, щоб довго не розтовкмачувати? От кожну і нарекли по-иншому. Катерина по-вуличному Книга. Чайка, значиться, але по-нашому, по-сільському, по-тутейшому. То ти, кажеш, до Юрка Книги приїхав?
– І з Юрком. То мій товариш, ми з ним в одному університеті вчимося і в одному театрі разом граємо. В неділю у вас будемо виступати. Ну, не тільки ми, студенти, ще й справжні актори мають під’їхати. Приходьте до школи! Не хвилюйтеся – платити не треба. Скажете, що від мене, від знаменитого артиста Теодора Лесика, – прошу більш не плутати з Телесиком! – і вас не тільки пропустять, але й у партері, в першому ряду посадять.
Федір з усіх сил намагався сподобатися Димці, завоювати її прихильність, але вона тільки рукою махнула:
– Куди вже мені? Ходулі не ходять, з хати ледь виплентуюся.
– Як шкода! То, може, вам ровера позичити?
– От жипало! От годзікало[7]! – Димка
Годзікало – те саме, що й базікало (діалектизм).