П'ятнадцятирічний капітан. Жуль Верн
з науковою метою, його капелюх був схожий на вітрину з колекцією найрізноманітніших комах. Насаджені на булавки, вони стирчали як ззовні, так і з середини капелюха.
Щоб остаточно сформувати образ цього дивака, зауважимо, що він вирішив супроводжувати містера і місі Уелдон до Нової Зеландії виключно заради задоволення власної жаги до нових відкриттів в ентомології. В Новій Зеландії йому вдалося збагатити свою колекцію декількома рідкісними екземплярами і тепер кузен Бенедикт зі зрозумілою нетерплячкою поривався назад, в Сан-Франциско, бажаючи якомога скоріше розкласти дорогоцінні надбання в шухляди свого робочого кабінету.
І, оскільки, місіс Уелдон з сином поверталися «Пілігримом» до Америки, зрозуміло, що кузен Бенедикт їхав з ними. Однак, у випадку будь-якої небезпеки, місіс Уелдон найменше могла розраховувати на кузена Бенедикта. На щастя, на неї очікувало всього на всього приємна подорож морем, спокійним цієї пори року, на борту човна під керуванням капітана, який цілковито заслуговував на довіру.
Протягом трьох днів зупинки «Пілігрима» у Вайтаматі місіс Уелдон встигла повністю підготуватися до від’їзду. Вона дуже поспішала, оскільки не хотіла затримувати відправки судна. Розрахувавши місцеву прислугу, яку найняла в Окленді, вона 22-ого січня перебралася на «Пілігрим» разом з Джеком, кузеном Бенедиктом та старою негритянкою Нен.
Кузен Бенедикт носив з собою в особливій скринці усю свою дорогоцінну колекцію. В тій колекції, між іншим, зберігалося декілька екземплярів жука стафіліна: твердокрилого хижака, очі якого розташовано в верхній частині голови, що до недавнього часу вважалося ознакою представників новокаледонської фауни. Кузену Бенедикту пропонували прихопити з собою отруйного павука «катіпо», як його називають маорі[6], укус якого часто буває смертельним для людини. Проте, павук не належав до комах, його місце серед павукоподібних, а, отже, він не мав ніякої цінності для кузена Бенедикта. Тому наш ентомолог з відразою відмовився від павука і, як і раніше, вважав найціннішим екземпляром своєї колекції новозеландського жука-стафіліна.
Звичайно ж кузен Бенедикт застрахував свою колекцію, не жалкуючи грошей на сплату страхового внеску. Ця колекція, на його погляд, була дорожчою за всі ворвань та китовий вус з трюмів «Пілігриму».
Коли місіс Уелдон та її супутники піднялися на борт шхуни и прийшла пора зніматися з якоря, капітан Халл наблизився до своєї пасажирки і промовив:
– Зрозуміло, місіс Уелдон, що відповідальність за рішення вирушити «Пілігримом» лежить повністю на Вас.
– Чому Ви про це згадали, капітане Халл? – запитала місіс Уелдон.
– Тому що я не отримував будь-яких розпоряджень з цього приводу від Вашого чоловіка, а подорож шхуною не може бути настільки легкою та приємною, на відміну від пакетбота[7], що призначений спеціально для перевезення пасажирів.
– Як Ви гадаєте, містере Халл, – відповіла місіс Уелдон, – якби мій чоловік був присутнім тут, чи вагався би він здійснити цю подорож «Пілігримом» разом зі мною та нашим сином?
– Ні, звичайно!
Маорі – туземці Нової Зеландії.
Пакетбот – застаріла назва поштово-пасажирського судна.