Осінні узори. Роман Іваничук
найкращого.
Але Любка тягла мене за руку.
– Ходи до нас. Будемо хлібчики ліпити з пластиліну.
– Іншим разом, Любочко.
– Коли – іншим? Ну, коли?
– Завтра, добре?
– Завтра, завтра! Мамо, дядько завтра прийде!
Наші з матір’ю погляди зустрілись довше, ніж звичайно.
– Не приходьте, – прошепотіла вона тихо, щоб Любка не почула.
Я мовчки погодився.
Минали дні й тижні, а зустріч та не виходила в мене з пам’яті. Сама згадка про неї робила моє життя цікавим. Дорогі мої судді, мене почало нудити від згадок про наші дискусії. Чи ми з вами хоч раз перехилялись через бокали, щоб заглянути в життя людей?
А чужа тінь, не питаючи дозволу, йшла за мною. Це проявлялось по-різному: іноді сердив мене нетверезий вигляд мого колеги, іншим разом я кипів від його цинічних висловів, часом на вулиці ввижалась мені маленька Любка, і я мимоволі шукав тоді її матері.
Одного дня без ніякої причини я пішов на роботу по вулиці Шопена. Начебто байдуже глянув на знайомий номер, ніби й швидко пройшов вуличкою, і все-таки був розчарований, що не побачив нікого.
Відтоді я вже не ходив іншою вулицею. Це справляло мені дивну радість. Краще працювалося, ніби я вже не був самотнім. І сам не знав, кого більше хотілось мені бачити: доню чи маму. Любка була для мене символом сімейного щастя, мати її…
Зовсім несподівано я зустрівся з ними знову.
На другому поверсі у вікні, притулившись чолом до замерзлої шибки, сиділа моя маленька знайома. Я глянув угору, помахав рукою, вона мене впізнала. Застукала кулачком в шибу.
– Дядьку, дядьку, ходи до нас!
Я завагався.
– Дядьку, я сама. Ходи, бо мені скучно. Я відчиню двері.
Тоді я пішов.
Вона сиділа в мене на колінах і щебетала:
– Мама пішла по дрова на базар. Кожний день так ходить, бо газу ще не провели, а тато тільки вночі приходить. Я маю багато пластиліну. Він уже засох, бо я не вмію ліпити. На, розімни і зліпи мені ляльку.
Я м’яв пластилін, а вона не вгавала:
– Я тепер завжди сама вдома. Тато часто зовсім не приходить, а мами вдень немає. Але мені нудно лише тоді, коли киця засинає. В тебе нема киці, а в мене є… А вона так багато спить. Мама спить дуже мало, бо пізно лягає, а рано встає… Мені вже шість років, дядьку. Я скоро піду до школи. Буду добре вчитися, щоб ніхто не називав мене дурною.
– А хто кого так називає?
– Вчора тато кричав на маму, що вона нічого не розуміє. Кинув у неї книжкою. А мама сьогодні дала мені, бо сама не має часу читати. Тільки книжка нецікава, без малюнків.
Розмову перервав скрип дверей. Увійшла мати. В куток поклала оберемок дров. Я підійшов, подав руку. Збентеження, легке дрижання руки і тінь страху в глибоких очах зрадили її на один лише мент. Але зараз же вона спитала спокійно і навіть холодно:
– Ви до чоловіка?
– Ні, мене запросила Любка.
Мовчала. Я підвівся.
– Пробачте, не подумав, що вам буде прикро.
Вона спалахнула, сльози