Звірослов. Таня Малярчук
знизує плечима.
– Так бабця казала. Волосся має ворушитися.
– Шото твоя бабця тут напутала, – Натаха підходить до дзеркала впритул, і її волосся їй здається швидше мертвим, аніж живим.
– Щоб волосся ворушилося, – жвавіше продовжує Капітоліна, – його треба раз у тиждень мастити яєчним жовтком або кислим молоком і промивати відваром з кропиви. Але найкраще робити примочки на волосся з ранкової сечі трирічної дитини.
Натаха з недовірою дивиться на Капітоліну, потім знову на своє волосся, потім знову на Капітоліну.
– Де я тобі візьму трирічну дитину?! – і, ніби отямившись, додає: – А у твоєї суперумної бабці яке було волосся, Капітоліна?
Капітоліна якраз цього запитання боялася найбільше.
– Бабця не мала волосся. Бабця була зовсім лиса.
– От ти, Коля, скажи мені чесно, тобі подобається моє волосся?
Коля сидить на табуретці біля службового виходу і їсть принесений з дому бутерброд. Капітоліні не видно, з чим бутерброд, можливо, тільки з маслом. Капітоліна теж голодна, але бутерброд з маслом ніколи не їла б.
– Коля, з чим твій бутерброд?
Коля мовчить.
– Коля, скажи мені чесно, я тобі не подобаюся вся, да? Ані моє волосся, ані я взагалі. Не подобаюся, да?
Коля мовчить.
– Але за що? Що я тобі зробила?
Капітоліна відвертається до акваріума з двома старими лящами і починає тихенько схлипувати.
– Мене всі люблять, – плаче вголос, – бо я гарна і весела. Мене немає чого не любити. А ти вперся, як баран… Я ж не прошу в тебе загробної любві, Коля… Просто поговори зі мною. Сидимо тут цілими днями і мовчимо одне до одного як супостати. Я так не можу! Я люблю багато говорити, люблю слухати когось і щоб мене слухали.
Коля дістає зі свого рюкзака другий бутерброд і простягає його Капітоліні.
– Це мені? – від здивування Капітоліна перестає ревіти. – А я з маслом не їм. Я люблю з гірчицею і «Докторською» ковбаскою.
Усе одно бере бутерброд і надкушує.
– А ти добрий, Коля, – каже Капітоліна, пережовуючи «Докторську» ковбаску. – Якщо так страшно не хочеш говорити, не говори. Я буду говорити за нас обох.
Капітоліна зіскакує з ліжка і біжить до вікна.
– Ти чула це, Натаха? Як щось бахкає об землю. Ти чула це?
Натаха незадоволено бурчить щось з-під ковдри.
– Натаха, тут попахує криміналом! – збуджено каже Капітоліна. – Нам треба викликати міліцію. Так по через день бахкає.
– Я нічого не чула, – сонно відповідає Натаха. – Заспокойся, Капітоліна. Лягай спати. Ти перечиталася любовних романів.
– І таких людей, як ти, – більшість, – ображається Капітоліна. – Таким людям усе байдуже. У них перед носом уб’ють людину, а вони скажуть, що нічого не чули. Не можна так жити.
– Ти куди? – Натаха висуває голову з-під ковдри.
– Я йду на вулицю. Подивлюся, що це бахкає.
– Зараз третя ночі, Капітоліна! Нікуди не йди! Ще мені цього не ставало! Нікуди не йди!
Капітоліна