Юрiй Луценко. Польовий командир. Андрій Кокотюха
першому поверсі. У нас не було дачі, автомобілів. Не скажу, що ми барствували, просто мали можливості нормально харчуватися, нормально одягатись, а головне багатство нашої родини – книги. На них ішли всі зайві гроші. Звичайно, щось було на ощадкнижках і все це згоріло, як і в усіх на початку 90-х років. Але тоді батько переживав не втрату посади. Він завжди казав: «Я працюю на тимчасовій посаді». Секретаря міськкому обирали кожних п’ять років, і його могли не лише висувати на підвищення, але й запросто скинути через різні інтриги. Однак він був упевненим у собі, знав, що за ним ніяких гріхів, за які знімають із високої посади, немає. Тому ходив по вулицях спокійно, без усякої охорони. Кожен син хвалить свого батька, тому мої слова можуть видатися суб`єктивними. А я своїм батьком просто пишаюся.
Справді, за час, поки Віталій Луценко керував містом, у Рівному багато що помінялося на краще. Його діяльність на своїй посаді більше була господарською, аніж партійною. Так, у місті побудували багато заводів, одночасно його озеленили. «Двісті тисяч трояндових кущів на двохсоттисяче місто!» – це було не просто красиве гасло, воно справді втілювалося в життя.
Звичайно, Юрій міг залишитися на навчання у Рівному, але, цілком імовірно, саме високий статус тата спонукав його після закінчення школи пожити своїм розумом та своєю працею, далі від впливового батька та його можливостей. Після закінчення інституту Луценка-молодшого направили по спеціальності «лазерна техніка» до рідного міста, на військовий завод. Директору Роману Василишину сказав, що хоче працювати майстром у цеху. Натомість отримав пропозицію відразу очолити конструкторське бюро, від якої вперто відмовився.
– Ясно, він розуміє, що я – син Луценка. Тому не відступає: «Ну тоді давай в технологічне бюро!» – «Ні, я хочу в цех». Тоді він дістає, як зараз пам’ятаю, таку алюмінієву кружку і питає: «Спирт п’єш?» – «П’ю», – відповідаю, хоча до тієї хвилини ніколи не пробував. Наливає, значить, запитує: «Не розбавляєш?» Тут він мене зловив. Я так по-хлопчачому, самовпевнено: «Не розбавляю». – «А я розбавляю!» Собі розбавляє пів-напів, а мені повну кружку наливає. Що ж, слово сказане – випиваю ту спиртяку. Він мені: «Ну що, на майстра могьош, тепер подивимось, як на старшого майстра». – «Ні, ні… я на майстра». Так я став майстром дільниці фотолітографії цеху № 9 заводу ім. 60-річчя Жовтня, який в майбутньому буде заводом «Газотрон». А Роман Василишин, людина з дуже цікавою біографією, пізніше стане губернатором Рівненщини, а я в нього буду віце-губернатором.
Мине без малого два десятки років, і цю роботу лідер «Народної самооборони» та екс-міністр внутрішніх справ України Юрій Луценко назве найважчою в своєму житті. У цеху працювало сорок дві людини, з них сорок – жінки і дівчата віком від шістнадцяти до шістдесяти двох років. Другим чоловіком, крім майстра, був наладчик Микола. Всі вони мали справу з різними кислотами.
Описувати виробничий процес непросто, особливо автору цих рядків, гуманітарію за освітою