Нотатки про Шерлока Голмса. Артур Конан Дойл
достеменно збігалася з відтиском.
– Бачите, як важливо для детектива мати розвинену уяву, – посміхнувся Голмс. – Це єдине, чого бракує Грегорі. Ходімте далі.
Ми перетнули замулене дно улоговини та майже чверть милі йшли сухим дерном, доки земля знову пішла під ухил і ми ще раз побачили відбитки копит. Потім сліди вкотре загубилися, але вже зовсім недалеко від Мейплтона ми знову їх побачили. Голмс із переможним виглядом показав на землю, де поряд із відбитками підків виднілися людські сліди.
– Але доти кінь біг сам! – ошелешено вигукнув я.
– Цілковита правда. Стійте-но! А це що таке?
Два ланцюжки відбитків круто повертали в бік Кінгс-Пайленда. Голмс здивовано присвиснув, і ми вирушили по слідах. Зовсім випадково я на якийсь час глянув убік і, на свій подив, побачив ті ж сліди, що тепер уже вели в іншому напрямку – до Мейплтона.
– Очко на вашу користь, Ватсоне, – сказав Голмс, коли я показав йому на них. – Якби не ви, то нам би довелося прогулюватись тут доволі довго. Ходімо по цьому сліду.
Проте далеко ми не зайшли. Сліди щезли біля асфальтованої доріжки, що вела до воріт стайні Мейплтон. Щойно ми підійшли до воріт, як назустріч вискочив конюх.
– Не вештайтеся тут, проходьте, проходьте! – гримнув він на нас.
– Я тільки хочу запитати, – сказав Голмс, значущо опустивши в кишеню жилета два пальці. – Якщо я навідаюся завтра о п’ятій ранку, чи зможу я поговорити з вашим хазяїном, чи це зарано?
– Яке там рано, сер, він уже вдосвіта на ногах. А ось і мій пан, ви краще в нього запитайте. Ні-ні, сер, не треба; якщо він побачить, що я беру у вас гроші, я відразу ж позбудуся свого місця.
Не встиг Шерлок Голмс сховати назад до кишені півкрони, як із воріт виник немолодий чоловік. У руці він тримав мисливський батіг.
– Що сталося, Доусоне? – гаркнув він на конюха. – Нічого тут базікати з чужинцями! Беріться до справи. А ви якого дідька тут тиняєтеся? Чого вам?
– Шановний добродію, чи не могли б ви приділити нам декілька хвилин? Ми хотіли б із вами поговорити, – вимовив Голмс солоденьким голосом.
– Ніколи мені теревені правити з ледацюгами. Забирайтеся геть, або я спущу собаку.
Голмс нахилився вперед і шепнув щось на вухо тренерові. Чоловік почервонів, його прямо-таки затрусило від гніву.
– Брехня! – загорлав він. – Мерзенна брехня!
– Поговорімо про це тут чи все ж таки увійдемо до оселі?
– Гаразд, проходьте.
Минуло двадцять хвилин, і Голмс із тренером знову вийшли за ворота. Ніколи я ще не бачив, щоб за такий короткий час людина змінювалася так, як змінився Сайлас Браун. Обличчя його стало попелясто-сірим, чоло блищало від поту, батіг у руках тремтів, мов гілка під вітром. Він дріботав за моїм другом як пес за господарем.
– Зроблю! Усе зроблю, як ви сказали, – говорив Браун, запопадливо зазираючи Голмсові у вічі.
– Помилки не мусить бути, – сказав Голмс і суворо подивився