Сповідь відьом. Тінь ночі. Дебора Гаркнесс
роздивитися, і погортав її сторінки. – Ага, ти читаєш «Історію франків», смію думати, вже не вперше. Ця книга вийшла б значно цікавішою, якби мати Григорія наглядала за її написанням. Латинська мова Арментарії завжди була вражаючою. Мені весь час було приємно читати її листи.
Мені ще ніколи не доводилося читати відому книгу Григорія Турського з французької історії, але Філіпу зовсім не обов’язково було про це знати.
– Коли вони з Метью ходили до школи в Турі, той знаменитий Григорій був іще дванадцятирічним хлопчиком. Метью був набагато старшим за вчителя, не кажучи вже про учнів, і на перервах дозволяв хлопцям їздити на ньому, як на коні. – Філіп знову проглянув сторінки. – А де ж розділ про велетня? Це моє улюблене місце в книзі.
Увійшов Ален, несучи на таці дві срібні чаші, і поставив їх на стіл біля каміна.
– Merci, Alain, – сказала я, кивнувши на тацю. – Напевне, ви обидва зголодніли. Оце прислав вам Шеф – підкріпитися. А чому не розповідаєте мені, як провели ранок?
– Я не хочу… – почав було Метью, але я з його батьком обурено запротестували. Філіп, злегка схиливши голову, чемно уступив мені право говорити першою.
– Не хочеш, а треба, – сказала я. – Це кров куріпки, яка піде тобі на користь. Якщо ти збираєшся поститися впродовж наступних чотирьох тижнів, то маєш наїдатися, поки є можливість. – Я подякувала Алену, який вклонився, зиркнув крадькома на свого господаря і похапцем вийшов. – А вам, Філіпе, – кров оленя. Її націдили тільки сьогодні вранці.
– А що ти знаєш про кров куріпок та піст? – спитав Метью, легенько смикнувши мене за кучеряве пасмо, що вибилося із зачіски. Я поглянула йому в сіро-зелені очі.
– Більше, ніж знала учора, – відповіла я. І, вивільнивши пасмо, подала йому його чашу.
– Я поїм деінде, – втрутився у розмову Філіп. – І залишаю вас із вашою суперечкою.
– Тут суперечки немає. Метью має бути здоровим. А куди це ви їздили на прогулянку? – Я взяла чашу з оленячою кров’ю і подала її Філіпу.
Той поглянув спочатку на синове обличчя, а потім перевів очі на мене. І сліпуче посміхнувся, але я безпомилково помітила, що він вивчає мене поглядом. Узявши подану йому чашу, Філіп підняв її, немов збираючись виголосити тост.
– Дякую, Діано, – сказав він голосом, сповненим дружнього почуття.
Але ці дивовижні й химерні очі, що не пропускали найдрібнішої деталі, увесь час стежили за мною, поки Метью розповідав про те, чим вони займалися вранці. Відчуття весняної відлиги підказало мені – то Філіп перевів свою увагу на сина. Я не могла встояти проти спокуси крадькома глянути на нього – чи можна буде здогадатися, про що він думає? Наші погляди зустрілися й зіштовхнулися. Попередження було чітким і недвозначним: Філіп де Клермон щось замислив.
– А як тобі кухня? – поцікавився Метью, переводячи розмову в мій бік.
– Чудова, – відповіла я, виклично втупившись у хитрі очі Філіпа. – Просто прекрасна.
Може, Філіп і був дивовижним, але він був також незбагненним