Кобзар. Вперше зі щоденником автора. Тарас Шевченко
сволок з словами
На угілля попалили!..
А я над ярами
І степами козацькими
І досі літаю!
І за що мене карають,
Я й сама не знаю?
Мабуть, за те, що всякому
Служила, годила…
Що цареві московському
Коня напоїла!..
А я в Каневі родилась
Ще й не говорила,
Мене мати ще сповиту
На руках носила,
Як їхала Катерина
В Канів по Дніпрові.
А ми з матір’ю сиділи
На горі в діброві.
Я плакала; я не знаю,
Чи їсти хотілось?
Чи, може, що в маленької
На той час боліло?
Мене мати забавляла,
На Дніпр поглядала;
I галеру золотую
Мені показала,
Мов будинок. А в галері
Князі, і всі сили,
Воєводи… і меж ними
Цариця сиділа.
Я глянула, усміхнулась…
Та й духу не стало!
Й мати вмерла, в одній ямі
Обох поховали!
От за що, мої сестриці,
Я тепер караюсь,
За що мене на митарство
Й досі не пускають.
Чи я знала, ще сповита,
Що тая цариця —
Лютий ворог України,
Голодна вовчиця!..
Скажіте, сестриці?
«Смеркається. Полетимо
Ночувати в Чуту.
Як що буде робитися,
Відтіль буде чути».
Схопилися, білесенькі,
І в ліс полетіли,
І вкупочці на дубочку
Ночувати сіли.
Три ворóни
Крав! Крав! Крав!
Крав Богдан крам,
Та повіз у Київ,
Та продав злодіям
Той крам, що накрав.
Я в Парижі була
Та три злота з Радзивілом
Та Потоцьким пропила.
Через мост идет черт,
А коза по воде:
Быть беде. Быть беде.
Отак кричали і летіли
Ворóни з трьох сторон, і сіли
На маякý, що на горі
Посеред лісу, усі три.
Мов на мороз, понадувались,
Одна на другу позирали,
Неначе три сестри старі,
Що дівували, дівували,
Аж поки мохом поросли.
Оце тобі, а це тобі.
Я оце літала
Аж у Сибір та в одного
Декабриста вкрала
Тро[хи] жовчі. От, бачите,
Й є чим розговіться!
Ну, а в твоїй Московщині
Є чим поживиться?
Чи чортма й тепер нічого?
Э… сестрица, много:
Три указа накаркала
На одну дорогу…
На яку це? На ковану?
Ну, вже наробила…
Да шесть тысяч в одной версте
Душ передушила…
Та не бреши, бо тілько п’ять.
Та й то з фоном Корфом.
Ще й чваниться, показує
На чужу роботу!
Капусниця! закурена…
А