Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк
поки ти обернешся, щоб зразу зникнути.
Я задумуюсь над цим. Виходить так, що позад тебе весь час зяє прірва.
– Мене теж не стає, коли ти обертаєшся? – питаю її.
– Тебе теж. Нічого не залишається.
– Он як! – кажу я, трохи вражений. – А для себе я завжди тут. Як би я швидко не обертався.
– Ти обертаєшся не в той бік.
– А хіба від цього теж щось залежить?
– Для тебе залежить, Рольфе.
Мене знову прикро вражає це ненависне ім’я.
– А для тебе? Для тебе як?
Вона дивиться на мене і байдуже сміється, ніби я хтось зовсім їй незнайомий.
– Для мене? Мене ж тут зовсім немає!
– Так? А для мене тебе тут доволі.
Вираз її обличчя міняється. Вона ніби знову пізнає мене.
– Справді? Чому ти не кажеш мені про це частіше?
– Я кажу тобі про це завжди.
– Надто мало.
Вона прихиляється до мене. Я відчуваю її подих у себе на обличчі і її груди крізь тонкий шовк.
– Надто мало, – повторює Ізабела, зітхаючи. – Чому ніхто не знає цього? Ех зи, статуї!
Статуї, міркую я. А чим же я можу бути? Я дивлюсь на неї. Женев’єва дуже вродлива, вона хвилює мене, і завжди, коли ми буваємо разом, у мене в жилах немовби волають тисячі голосів, але потім вони раптом обриваються, ніби між ними неправильно ввімкнуто контакт, я втрачаю розум, однак все це кінчається тільки збентеженням. Не можна ж прагнути божевільної. Може, хто й здатний на таке, але я ні. Це все одно, що прагнути автоматичної ляльки або загіпнотизованої. Але я все-таки не можу не відчувати її близькості.
Зелене шатро алеї розступається, і ми виходимо до заллятих сонцем грядок тюльпанів і нарцисів.
– Тобі треба надягнути капелюшок, Ізабело, – кажу я. – Так хоче лікар.
Вона кидає капелюшок у квіти.
– Лікар! Чого він лиш не хоче! Він хоче одружитись зі мною, але в нього серце висохло бід голоду. Цей лікар – спітніла сова.
Я не думаю, що сови можуть пітніти. Однак образ переконливий. Ізабела ступає, як балерина, поміж тюльпанами і нахиляється до землі.
– Ти їх чуєш?
– Звичайно, – з полегшенням кажу я. – Їх кожному чутно. Вони дзвенять у фа-дієз-мажор.
– А що таке фа-дієз-мажор?
– Це такий тон. Найприємніший з усіх.
Ізабела накриває квіти своєю широкою сукнею.
– Тепер вони дзвенять у мені?
Я киваю головою і дивлюсь на її тоненьку шию. Все в тобі дзвенить, думаю я. Ізабела зриває тюльпан і розглядає розкриту квітку і м’ясисту стеблину, з якої виступає сік.
– Оцей ось зовсім неприємний.
– Значить, він дзвенить у до-мажор.
– Обов’язково має бути мажор?
– Може бути також і мінор.
– А обидва разом?
– У музиці – ні, – кажу я, загнаний на слизьке. – Там є певні принципи. Може бути або мажор, або мінор. Або один за одним.
– Один за одним. – Ізабела дивиться на мене з легким презирством. – Завжди ти намагаєшся викрутитись, Рольфе. Чому?
– І сам не знаю. Я хотіз би, щоб було інакше.
Раптом