.
ніж вульгарно плутатиму якусь там Мінну чи Анну з суворою таємницею буття і думатиму, що світ перевернеться, коли Мінна чи Анна віддасть перевагу якомусь Кардові чи Йозефові. Або Ерна отому дебелому шмаркачеві в костюмі з англійської шерсті.
Він глузливо сміється. Я холодно дивлюсь у його зрадницькі очі.
– Дешевий удар, гідний Генриха, – зауважую я. – Ти, примітивний любителю того, що легко дається! Може, поясниш мені, навіщо ти тоді з таким захватом читаєш журнали, в яких тільки й є, що недосяжні сирени, скандали з вищого світу, дами з театру та зірки кіно?
Ґеорґ знову пускає мені в очі на триста марок диму.
– Це я роблю для своєї фантазії. Ти ніколи не чув про небесне й земне кохання? Ти ж недавно сам пробував поєднати їх у своїй Ерні і дістав добру науку, ти, бакалійнику кохання, який хоче мати в одній крамниці і квашену капусту й ікру! Ти ще й досі не знаєш, що тоді капуста ніколи не відгонить ікрою, а ікра завжди відгонить капустою? Я тримаю їх окремо, і тобі слід теж так робити! Так зручніше жити. А тепер ходімо, помучимо Едуарда Кноблоха. Сьогодні в нього на обід тушкована яловичина з макаронами.
Я киваю і мовчки беру капелюха. Ґеорґ, сам того не знаючи, дуже вразив мене, – але хай мені чорт, коли я дам йому помітити це.
Повернувшись, я застаю в конторі Герду. Вона в зеленому светрі і короткій спідниці. У вухах у неї великі сережки з фальшивими самоцвітами, а на светрі приколена троянда з Ризенфельдового букета. Вона показує на квітку й каже:
– Мерсі! Усі заздрили, Такий букет гідний примадонни.
Я дивлюся на неї. Ось, либонь, саме те, що Ґеорґ зве земним коханням, – зрозуміла, міцна, молода дівчина, яка не вдається до зайвих фраз. Я послав їй квіти, і вона прийшла, бо зрозуміла мій вчинок так, як і повинна зрозуміти кожна розсудлива людина. Замість того, щоб влаштовувати довгу комедію, вона ось сидить переді мною. Вона прийняла ж од мене квіти, і тепер, власне, обговорювати вже нічого.
– Що ти робитимеш сьогодні після обіду? – питає Герда.
– Я працюю до пятої. Потім дам урок одному ідіотові.
– Урок чого? Ідіотизму?
Я посміхаюсь.
– Взагалі то так.
– Це буде до шостої. А після того приходь в «Альтштедтер Гоф». Я там тренуюсь.
– Гаразд, – не задумуючись, погоджуюсь я.
Герда підводиться.
– Отже, тоді…
І, на мій подив, підставляє мені своє обличчя. Посилаючи їй букет, я не думав, що до такого дійде. А, зрештою, чому б і ні? Мабуть, Ґеорґ каже правду: муки кохання треба лікувати не філософією, а тільки іншою жінкою. Я обережно цілую Герду в щоку.
– Дурний, – каже вона і сміливо цілує мене в губи. – У мандрівних артистів немає часу на всілякі церемонії. За два тижні мені треба їхати далі. Ну, до вечора.
Герда виходить з бюро, пряма, струнка, дужа. На голові в неї червоний берет. Здається, вона любить яскраві кольори.
На подвір’ї, біля чорного обеліска, вона зупиняється й дивиться на нашу голгофу.
– Це наш склад, – пояснюю я.
Герда