Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк
що перед лицем смерті ви не станете заводити розмову про гроші, – відразу заявляє він.
– Станемо, – каже Ґеорґ. – Це наше ремесло. Ми завжди стоїмо перед лицем смерті.
– Доведеться вам потерпіти. Зараз я не маю часу. Ви знаєте, що трапилось.
– Знаємо. Ми тим часом довідались і про все інше. Можете записати нас у свідки, пане Дебелінг, Ми сидітимемо тут, поки не одержимо грошей, отже, з завтрашнього ранку будемо цілком до послуг кримінальної поліції.
– У свідки? Які ж ви свідки? Ви ж не були присутні там.
– У свідки. Це вже наша справа. Ви ж повинні бути зацікавлені в тому, щоб вияснити все, що стосується вбивства столяра Бесте. Вбивства і підбурювання до вбивства.
Дебелінг довго не зводить з Ґеорґа погляду. Потім спроквола питає:
– Це що – шантаж?
Ґеорґ підводиться:
– Будь ласка, поясніть, що ви маєте на увазі?
Дебелінг мовчить, все ще не зводячи з нього очей. Ґеорґ витримує його погляд. Тоді Дебелінг підходить до сейфа, відмикає його і кладе на стіл кілька пачок.
– Полічіть і видайте квитанцію.
Гроші лежать на червоній картатій скатертині, серед порожніх чарок і чашок з-під кави. Ґеорґ перелічує їх і виписує квитанцію. Я виглядаю у вікно. Поля все ще виблискують золотистими й зеленими барвами, однак у них уже не гармонія буття – щось і менше й більше.
Дебелінг бере в Ґеорґа квитанцію.
– Ви, звичайно, розумієте, що на нашому цвинтарі пам’ятників більше не ставитимете, – каже він.
Ґеорґ хитає головою:
– Помиляєтесь. Поставимо, і навіть дуже швидко. Столярові Бесте. Безкоштовно. І це зовсім не стосується політики. А якщо ви захочете написати прізвище Бесте на пам’ятнику полеглим, ми теж зробимо це без грошей.
– Мабуть, до такого не дійде.
– Я так і думав.
Ми вирушаємо на станцію.
– Значить, у цього негідника вже були гроші, – кажу я.
– Звичайно. Я знав, що вони були в нього. І вже цілих два місяці, але він спекулював ними. Добре заробляв на цьому і хотів ще прибрати до кишені кількасот тисяч. Ми б не видерли їх у нього й наступного тижня.
На станції на нас чекають Генрих Кроль і Курт Бах.
– Гроші одержали? – питає Генрих.
– Одержали.
– Я був упевнений в цьому. Тут дуже порядні люди. Надійні.
– Так. Надійні.
– Балу не буде, – заявляє Курт Бах, дитя природи.
Генрих поправляє краватку.
– Столяр сам у всьому винен. Нечуване нахабство!
– Нахабство? Вивішувати офіційний державний прапор?
– Звичайно, нахабство. Він же знав, як інші дивляться на це. Мусив подумати, що з цього вийде. Цілком логічно.
– Так, Генриху, логічно, – каже Ґеорґ. – А тепер, будь ласка, заткни свою логічну пельку.
Генрих Кроль ображений. Він встає і хоче щось сказати, однак, глянувши на Ґеорґове обличчя, стримується і починає старанно обтрушувати порох із свого маренгового піджака. Потім помічає Волькенштейна, який теж чекає поїзда. Відставний майор сидить на одній із