Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Лісабоні (збірник). Еріх Марія Ремарк
питаєш, як дитина.
– А як діти питають?
– Так, як ти. Все питають і питають, аж поки не доводять до того, що дорослі не знають, як відповісти, і бентежаться або починають сердитись.
– Чого ж вони сердяться?
– Бо зненацька помічають, що в них є щось страшенно фальшиве, і не хочуть, щоб їм нагадували про це.
– У тебе теж є щось фальшиве?
– Майже есє.
– А що саме?
– Не знаю. В тім то й справа. Коли б людина знала, вона б не була такою фальшивою. Це можна тільки відчути.
– Ох, Рудольфе, – каже Ізабела, і голос її раптом стає низький і ніжний. – Ніщо не буває фальшиве.
– Ні?
– Звичайно, ні. Що фальшиве, а що справжнє, відомо тільки Богові. Але коли він справді Бог, то для нього не існує фальшивого й справжнього. Все – Бог. Фальшиве було б лише те, що існувало б поза ним. Але коли щось може бути поза ним або проти нього, то це якийсь обмежений Бог. А обмежений Бог – то не Бог. Отже, або все справжнє, або немає ніякого Бога. Бачиш, як просто?
Я вражено дивлюсь на неї: те, що вона каже, справді здається простим і зрозумілим.
– Тоді виходить, що немає також диявола і пекла? – кажу я. – Бо якщо вони є, то немає Бога.
Ізабела киває головою.
– Звичайно, немає, Рудольфе. У нас так багато слів. Хто їх тільки видумав?
– Навіжені люди, – відповідаю я.
Вона заперечливо хитає головою і показує на церкву.
– Оті! Вони й ув’язнили його там, – шепоче Ізабела. – Він не може вийти звідти. А хотів би. Але вони прибили його до хреста.
– Хто?
– Священики. Вони міцно тримають його.
– То були інші священики, – кажу я. – Дві тисячі років тому. Не ці.
Ізабела прихиляється до мене.
– Вони завжди ті самі, Рудольфе, – шепоче вона біля самого мого вуха. – Ти цього не знаєш? Він хоче вирватись, але вони стережуть його. Він стікає кров’ю і хоче злізти з хреста, однак вони не пускають. Вони міцно тримають його в тюрмах з високими баштами, обкурюють ладаном, моляться йому, але не випускають звідти. І ти знаєш чому?
– Ні.
Блідий місяць висить тепер на попелястому голубому небі над самим лісом.
– Тому що він дуже багатий, – шепоче Ізабела, – страшенно багатий. А вони хочуть утримати в себе його багатство. Коли б він вийшов з в’язниці, то відібрав би його в них, і вони б раптом усі сталі бідними. Так само, як і з тими, кого замикають у цій лікарні: інші забирають їхнє майно і роблять з ним, що хотять. Живуть, як багаті люди. Так само, як і зі мною.
Я пильно дивлюсь на неї. Обличчя в неї напружене, але по ньому нічого не можна зрозуміти.
– Що ти хочеш цим сказати? – питаю я.
Ізабела сміється.
– Усе, Рудольфе. Ти ж сам знаєш що! Мене привели сюди, бо я їм заважала. Вони хочуть володіти моїм майном. Якби я вийшла, їм би довелося повернута його. Хай беруть, мені воно не потрібне.
Я все ще не зводжу з неї погляду.
– Коли тобі нічого не треба, то ти ж можеш пояснити їм це. Тоді їм не буде чого тримати тебе тут.
– Тут чи десь-інде –