Люби ближнього твого. Еріх Марія Ремарк
язиком плескати! Пулярки-то я не їм! Та ще й на завтра на сніданок думав стегенце залишити…
– Ну, то перетерпіть до завтра до обіду.
– А мені воно байдуже, – встряв поляк. – Я не їм пулярок.
– Ще б пак тобі не байдуже! Не в твоїй же валізі вона лежить, – огризнувся лисий із кутка.
– Хоч би й у моїй, то байдуже. Я їх нігди не їм. Терпіти не можу. Мені од них з душі верне. – Поляк з вельми вдоволеною міною пригладив бороду. – Мені за ті пулярки байдуже.
– Господи, та хто тебе питає! – сердито вигукнув лисий.
– Хоч би й сюди принесли ту пулярку, я б її не їв! – тріумфально проголосив поляк.
– Боже мій! Чули вже, скільки можна! – Власник пулярки розпачливим жестом затулив очі руками.
– Отже, з боку смажених курей тобі, Єзусе Христусе, ніщо не загрожує, – сказав Штайнер. – У тебе до них імунітет. Щодо смажених курей ти Діоген. А як щодо варених?
– Теж не їм, – твердо заявив поляк.
– А курчата в паприці?
– Курятини не їм ніякої. – Поляк аж сяяв од задоволення.
– Збожеволіти можна! – не витримав бідолашний власник пулярки.
Штайнер обернувся до поляка.
– А яйця, Єзусе Христусе? Курячі яйця?
Сяйво на обличчі в того погасло.
– О, яйка їм! Яєчка я люблю! – Тінь мрійного смутку оповила бородату пику. – Бардзо люблю!
– Хвала Богові! Хоч одна прогалина в такій досконалості.
– Яєчка бардзо люблю! – запевнив поляк. – Четверо яєць… Ні, шестеро, або й дванадцятеро. Шестеро зварити, а з решти яєченьку. Із смаженою картопелькою, з сальцем…
– Ой, я більше не можу! Не можу слухати! Розіпніть його, цього ненажеру Христуса! – вибухнув Пулярка.
– Панове, – озвався приємний бас із російським акцентом, – навіщо стільки хвилюватися через марну ілюзію. Я проніс із собою пляшку горілки. Дозвольте вас почастувати. Горілка зігріває серце, вливає мир у душу.
Росіянин відкоркував пляшку, трохи надпив нахильці й подав її Штайнерові. Той теж хильнув і простяг пляшку Кернові. Але юнак тільки похитав головою.
– Випий, хлопчику! – сказав Штайнер. – Це помагає. Треба навчитись.
– Горілка – то бардзо добже, – ствердив поляк.
Керн ковтнув трохи й передав горілку полякові. Той звичним рухом перехилив пляшку собі в рот.
– До денця вижлуктить, яйцепоклонник триклятий, – пробурчав Пулярка, видер пляшку в нього з рук, приклався до неї й віддав назад росіянинові, винувато мовивши:
– Небагато лишилося…
– Нічого, нічого! – заспокоїв його росіянин. – Мене щонайпізніш увечері випустять.
– Ви певні цього? – спитав Штайнер.
Росіянин ледь вклонився.
– Так. На жаль – хотілося б мені додати. Як росіянин, маю нансенівський паспорт.
– Нансенівський паспорт! – шанобливо повторив Пулярка. – Ну, так ви, звісно, належите до вигнанницької аристократії…
Росіянин знизав плечима, потім простяг пляшку шостому в їхній камері, що досі мовчки сидів осторонь.
– Прошу,